Той Левітт (?), що мав такий гострий язик і мужність говорити про внутрішні відносини в СССР, зокрема ж про методи слідства НКВД, не звертав зовсім уваги на оригінальну приповідку, поширену тоді в цілому СССР: Язик це найбільший ворог людини, а мовчанка це перша умова життя взагалі. Це коштувало його, здається, дорого, бо мав серед вязнів камери ч. 13. не тільки найвищий тюремний стаж (сидів у слідстві понад 30 місяців), але й вертався майже по кожному переслуханні то з обірваними ґудзиками, то навіть з покритими синяками ногами… Такі методи слідства застосовував до нього на Лубянці — характеристична річ! якийсь слідчий жид, на побої якого Левітт (?) жалувався перед нами кількома наворотами.
Що закидали йому слідчі, ми не знали. Виглядало, що звязок з троцькістами, але щось певне про це годі сказати, бо Левітт (?), що любив так багато говорити і не рахувався зі словами, про свою справу мовчав як заклятий.
Для мене особисто наймилішим вязнем у камері ч. 13. був сільський хлопчина Михайло Бабенчук, син Стефана, що прибув до нас по різних пригодах безпосередньо з волі, і то з тсрену німецької окупації. Як Бабенчук оповідав, походив він з українсько-польського села на Холмщині, що було віддалене 40 км. від тодішньої границі над Бугом, яка відмежовувала терени, що ними поділилися недавно обидва окупанти: Німеччина і СССР. Батьки Бабенчука належали до найбідніших у селі: мали всього 1 морг землі і хату, тому він був примушений ходити на заробітки до багатших господарів, як денний робітник. Таких бідняків, як він, було в селі більше. І от коли німці стали набирати на працю до Німеччини чимраз більше сільських хлопців та дівчат із зайнятих ними теренів на Сході, прийшла черга й на село, в якому жив Бабенчук. Хлопці не дуже то мали охоту їхати на працю до німця, тим більше, що про великі можливості для праці й заробітків у Совєтськім Союзі ходили в селі фантастичні чутки ще з часів польських, а тепер такі чутки ще скріпились. Тоді то молоді хлопці порадились і рішили вислати найрозумнішого з них, Михайла Бабенчука, на звідипи на Схід за Буг. Він мав там розглянутись і провірити заробіткові можливості та з тим до кількох тижнів вернутись назад у село. Якщо ті можливості — казав він — були б відповідали його товаришам-односельчанам, тоді на працю до Сов. Союзу мало їх вибратись кількадесять.
Не прочуваючи нічого злого, йибрався Бабенчук в дорогу. До кордону прийшов легко і пройшов Буг у білий день без труду. Та як тільки опинився по другому боці, виросли перед ним наче зпід землі прикордонні енкаведисти («поґранічнікі») і, схопивши, повели до своєї команди. Вже там його серед штовханців і побоїв докладно зревідували, а не знайшовши нічого підозрілого, передали в інші руки — до тюрми в недалекому містечку. Там Бабенчук стрінувся вперше з десятками вязнів-жидів, що пробували видістатися з Сов. Союзу на другий бік Буга, під німця, і попали в руки прикордонної большевицької сторожі. У тій тюрмі взяли Бабенчука під гострі допити, бо хотіли видобути з нього конче, що він висланий німцями на розвідку, себто німецький шпіон. З цією метою його не тільки якнайдокладніше зревідували, послуговуючись при цьому різними вирафінованими побоями, але навіть попідтинали в різних місцях його убрання та віддерли теж підметки (золі) й обцаси від черевиків, чи, бува, не сховав він там якихсь важних записок. Коли Бабенчук про все те оповідав, він гірко плакав. Не добившись від Бабенчука нічого, вислали його по кількох днях з тюрми, переповненої жидівськими втікачами з «раю», далі в глибину краю. Поки Бабенчука привезли до Москви, він був ще по дорозі два тижні в одній великій тюрмі в більшому повітовому місті, де теж більшість вязнів становили жиди, що пробували втікати до Гітлера. Звідти перевезли Бабенчука, як небезпечного шпіона, аж у Москву на Лубянку, де його взяли добре в обертаси і де, очевидно, швидко переконалися, що цей сільський хлопчина не може бути ніяким шпіоном, бо до такої праці не має ніяких даних. Але що в Сов. Союзі найменша кара за нелегальний перехід границі 3 роки концентраційного табору, і від цього правила нема вийнятків, то Бабенчук поїхав щонайменше на 3 роки (коли не на довше) на далеку Північ до концентраційного табору. Знаю про це напевно, бо я встиг з ним умовитися, що хто з нас вийде скоріше з Лубянки, той повідомить при першій нагоді на вказану адресу про те, що такий то, з яким він стрічався в Москві, «живий і здоровий». З найбільшим вдоволенням стверджую, що той сільський хлопчина дотримав своєї обіцянки і з одного табору за Мурманськом подав на вказану мною адресу вістку про мене, про що я довідався щойно по виході з Лубянки.