Я пригадував собі теж, як напередодні виїзду зі Львова письменника і педагога Антона Крушельницького, що вчив мене колись української мови у станиславівській гімназії, я стрінув його і намовляв востаннє не виїздити. Не дав себе переконати, казав, що вже запізно. І поїхав по смерть собі, своїй дружині і своїм дітям… Пригадував я собі теж деякі свої протибольшевицькі статті в «Ділі», зокрема підписану повним імям і прізвищем статтю в 60-ліття уродим Сергія Єфремова, засудженого недавно перед тим у процесі Спілки Визволення України, і на душі ставало моторошно. Рахував я тільки на Божу поміч і на те, що це було давніше та що в останніх роках таких статтей у «Ділі» я не писав (були до того окремі референти і кореспонденти). То ж, може, думав я, мої слідчі не будуть порпатися в старих річниках «Діла» і таких статтей не викриють.
Серед таких думок і всяких комбінацій минали дні за днями, а мене, всупереч усім сподіванням, більше до моїх слідчих не викликали. Щастя, що в камері мали ми книжки з тюремної бібліотеки, а від нового року діставали на переміну також то шашки (варцаби), то доміно, бо інакше можна було хіба збожеволіти.
Аж десь по двох місяцях покликали мене знову «на допрос» і привели перед тих самих слідчих. Памятаю, що в тому часі я дістав був уже цингу (шкорбут) і мене підліковували. Слідчі не ставили мені ніяких істотних питань, поза тим, що вязало мене з парохом церкви св. Варвари у Відні о. д-ром Мироном Горникевичем і кількома іншими віденськими українцями. Не трудно було переконати їх, що це були мої давні знайомі з часу моїх студій у Відні по першій світовій війні — і більш нічого.
На другий день покликали мене до них ще раз. За порадою співвязнів я рішив попробувати, чи при помочі моїх слідчих, зокрема Кудрі, не вдалося б збільшити свій пайок хліба. Коли Зайцев залишив мене на якийсь час самого з Кудрею, я звернувся до нього з проханням, чи він не поміг би мені в тому, щоб мені збільшили хоч на 150-200 грамів щоденний пайок хліба, бо з недоїдання я дістав цингу і мені вже випали 2 зуби. Почувши це моє прохання, Кудря глянув на мене, як мені здавалося, спочутливим оком і сказав:
— Ну, це не так легко і це не наша справа. Та перед вами, може вже в недалекому часі, щось куди важніше, як збільшення пайка хліба в тюрмі….
Почувши це, я зрозумів, що слідчий не міг мені ясніше сказати, що справа мого звільнення — на добрій дорозі.