Щодо моїх «заявленій», то я думаю, що їх з Лубянки нікуди далі не висилано. хоч писав я їх до всіх можливих інстанцій. А писав я всі ті «заявлєнія» згідно з духом своєї оборони від перших днів мого арештування: що я, уроджений тоді й тоді, редактор українського національного щоденника «Діло» у Львові, арештований 26. IX. 1939 р., сиджу вже стільки то місяців під слідством, і то без ніякої статті (параграфу); не почуваю за собою ніякої вини супроти Советського Союзу, бо вся моя діяльність проходила у Львові, що належав до Польщі, і зверталася виключно проти панської Польщі; тому прошу переглянути швидко мою справу і видати можливо якнайскоріше справедливе рішення. Таких «заявленій» написав я, думаю, понад 30. Їх мали в кожнім разі в руках мої слідчі, бо я чув від них кілька разів такі слова:
— Що ви там так пишете і пишете?
На це я відповідав їм те саме, що писав у «заявленіях»: що не почуваю себе винним, бо жив поза територією СССР, і, коли діяв політично, то проти Польщі, а не проти СССР. При тому деяким слідчим я зважувався сказати отверто: Польща, якби міряти їх совєтською міркою, мала право арештувати мене сто разів, а того не зробила. А ви прийшли до нашого краю як «визвольники» з польсько-панської неволі та вже четвертого дня позбавили мене волі і тримаєте такі довгі місяці без ніякої моєї вини… Чуючи це, одні з них мовчали, а інші пробували відповісти щось у роді того:
— Почекайте ще, будьте терпеливі. В Совєтськім Союзі не арештують нікого без причини. А коли ви, як запевняєте, невинні, то вам кривди не зроблять.
Такі трафаретні заяви декого з суддів не заспокоювали мене ні трохи, тим більше, що про мою справу всі гейби забули і ніщо не вказувало на те, щоб її хтось мав рушити з місця.
В тих довгих-предовгих місяцях було багато нагод пізнати з розмов зі співвязнями життя-буття підсовєтських людей та народів і почути неодно таке, що — як то кажуть — не міститься в людських головах. Тоді я почув між іншим багато про те, що в СССР нема властиво передавнення кари, що, як відомо, заґарантоване відповідними законами в усіх державах світу. Тому в СССР карають людину з усією строгістю навіть за щось таке, що вона зробила незгідно з його законами 25 чи 30 років тому. Так само не має значення, де ви допустилися злочину чи проступку проти законів СССР: на його території, чи в якійнебудь державі світу. Цим і пояснювали мені, чому НКВД арештує в зайнятих червоною армією нових країнах з місця десятки й сотні тисяч різних категорій людей (офіцерів і підофіцерів, поліцаїв, суддів і прокураторів, членів політичних партій і взагалі провідних людей), які з погляду совєтських законів є «ворогами народу» і небезпечними «контрреволюціонерами», що їх треба знищити. В цій справі — казали вони — існує спеціяльна таємна інструкція міністра внутрішніх справ і головного шефа НКВД Берії, в якій наведено 19 родів таких «злочинців», що їх НКВД мусить унешкідливити можливо якнайшвидше всюди там, куди сягнула совєтська влада. (Цю таємну інструкцію обговорив ширше д-р Степан Баран в окремій статті, помішеній у тижневику «Християнський Шлях» (ч. 19 за 1946 рік), що виходив під моєю редакцією в Міттенвальді, Німеччина.)
Далі я наслухався немало про ту страшну засаду большевицького правосуддя у практиці, яка каже: Радше сто невинних засудити, як пустити па волю одного винного. У звязку з цією засадою почув я і такий дотеп: В напрямі до кордону втікає що-сили перепуджений заяць. Недалеко кордону зустрічає його кінь і питає: — Ти чого такий перестрашений і куди втікаєш? На це заяць каже: — Як то, а ти не чув нічого про те, що вийшов розпорядок, щоб підкували всіх верблюдів? На це кінь знову: — То чого ж ти втікаєш? Та ти ж не верблюд! Тоді заяць: — Говори, здоров! А як зловлять та підкують, то тоді доказуй, що ти — не верблюд.
Але найбільше почув я на Лубянці про т. зв. збірну відповідальність членів родини, коли зпоміж неї когось заарештують. Всі вязні, що сиділи зі мною в різних камерах, журилися не тільки ходом слідства у своїй справі, але не менше й долею тих членів своєї рідні, які залишились на волі. Неодному з них думка про рідних, зокрема про жінку і дітей, відбирала сон. Та відповідальність членів родини розтягалася в двох, а властиво в трьох напрямах: 1) коли хтось з її членів належав до категорії репресованих, себто був заарештований; 2) коли родина мала якогось свого члена за кордоном, і про це довідалася влада; 3) коли сама совєтська влада висилала когось за кордон, байдуже, з якою метою: як свого політичного, торговельного або військового представника, чи найзвичайнішого службовця або добре вишколеного аґента-шпигуна. Всі ті люди, залишивши свої родини чи когось з найближчих на місці, де вони жили, відповідали своєю поведінкою за їх долю. Сотні тисяч таких. родин, що мали якогось репресованого члена або когось з близьких за кордоном, потерпіли за це втратою волі, або навіть життя.