Тож коли мої слідчі розпитували мене тепер про моїх давніх знайомих у Відні, я зрозумів добре, до чого вони прямують, і казав, що не вдержував з тими українцями-віденцями, яких вони мені називали, ніяких звязків від часу, як вернувся по першій світовій війні з Відня до Львова. А коли я раз почув несподівано запит, чи не мав би я охоти виїхати до своїх знайомих у Відні, я відкинув саму цю думку з обуренням. Я сказав, що німців я мав нагоду давно пізнати, ще в роках першої світової війни і повоєнної еміграції, і знаю добре, які вони «приятелі» українського народу та взагалі всіх словян. А між давніми знайомими українцями у Відні не маю чого шукати, тим більше, що це вже чужі мені люди, бо минуло понад 15 років, коли я їх востаннє бачив. Моїм бажанням — казав я — є працювати між своїми і для свого народу на своїй рідній землі, а не тинятися на чужині, де мене не може чекати нічого доброго.
Не знаю, чи слідчі повірили в мої слова. Мабуть не дуже, бо ще кількома наворотами бажали упевнитись, чи я, може, не симпатик німців, хоч я дійсно ним ніколи не був. Потім залишили німців у спокою, а стали питати про відношення до покійного Євгена Коновальця та людей з українського підпілля. Я заперечував якенебудь знайомство з полк. Коновальцем, хоч знав його добре ще зперед першої світової війни зі студентських часів, коли то він очолював IV. Секцію при Українськім Студентськім Союзі у Львові, яка гуртувала студентів університету — членів і прихильників Української Національно-Демократичної Партії (пізнішого УНДО). Так само заперечував я якінебудь звязки з українською підпільною націоналістичною організацією, хоч з деякими її провідниками на краєвому терені я знався дуже добре.
Про хід слідства в моїй справі я інформував постійно вязнів у моїй камері, якими — як я вже подавав попередньо — в останніх місяцях були тільки полк. П. Шиманський і замнаркома інж. Штейнман. Останній, слухаючи мене, запевняв, що я або вийду зовсім на волю, або дістану вільну зсилку. Він казав теж не журитися, бо працю з моїм знанням, зокрема ж чужих мов, я знайду всюди легко; очевидно — не в журналістиці, про що не могло були й мови, бо в Совєтськім Союзі працюють в журналістиці особливо довірені люди, майже виключно члени комуністичної партії, а як учитель, бухгальтер (у часах першої світової війни я скінчив у Відні кооперативно-бухгальтерійний курс), або в інших ділянках життя. Штейнман казав теж нераз, що в Совєтськім Союзі є ще багато добрих людей, які такому репресованому, як я, напевно допоможуть, де б мені не прийшлось жити. І праці всюди доволі.
Одного дня — це було в середині квітня — покликали мене несподівано пополудні на «допрос», але повели не до слідчих на горішні поверхи, а до фризієра, який урядував у недалекому «боксі». Він — о, диво! — не стриг мого заросту на лиці машинкою, як це завжди бувало, але обголив мене жілеткою, і то перед дзеркалом. Тоді вперше по 19-ьох місяцях мого побуту в тюрмі я побачив себе в дзеркалі та оглядав своє видовжене, дуже худе й безкровне обличчя і звисаюче на мені убрання. Коли ж мене привели назад у камеру, Штейнман і Шиманський завирокували згідно, що мене покличуть напевно перед якусь «шишку» (високого достойника), і тому, мовляв, мене обголили жілеткою.
Ми ще не закінчили розмови на тему мого відмолодження та його причину, як у камеру ввійшов вартовий і казав збиратися знову на «допрос». Одначе й цим разом не повели мене до слідчих вгору, але я перейшов через якесь подвіря внизу та опинився в широкій кімнаті перед якоюсь дивною машиною: не то старосвітським варстатом, не то пращею, яких уживали колись до здобування замків (грубих мурів). Мені казали скинути з себе тюремну сорочку і це наповнило мене деяким страхом. А за хвилину повели мене за якусь перегороду, де на шнурку висіло кільканадцять різнокольорових сорочок, і казали вбирати котрунебудь з них. Я стягнув першу з краю і натягнув на себе, подумавши, що це певно сорочка з якоїсь розстріляної жертви НКВД. Мені вказали другий кут, де теж на шнурку висіло кільканадцять краваток, і казали натягнути одну з них. Після того той старосвітський варстат видав якийсь дивний скрегітливий звук наче церковне калатало, і я станув по наказу перед ним. Виявилося, що це такий передпотоповий фотографійний апарат. Мене відфотографували, потім казали скинути сорочку і віддати її разом з краваткою та відставили назад до камери. Обидва товариші недолі вирішили тепер, що знимка, яку зроблено, потрібна до пашпорту, значить: мене чекає або вільна зсилка, або звільнення, бо в Совєтськім Союзі людина не може нікуди рушитись без пашпорту.