Вантажним автом завезли мене до будинку при вулиці Льва Сапіги, де колись була австрійська жандармерія, згодом польська поліція, а тоді примістилось там було большевицьке НКВД. Залишили мене в передпокою і там чекав я кілька годин. Вночі викликали мене і, без жадного пояснення, завели до в’язниці (в задній частині того ж будинку, на 1-ому поверсі, камера ч. 4). Впустили мене до камери, де я застав колишнього президента міста, поляка Островського. Камера мала, призначена на одну особу, без жадної обстанови, навіть без причі і без сінника, лише з невеликою лавкою. Бурмістр Островський хотів відступити мені цілу лавку, але я не погодився, сказав йому, що в тюрмі мусить бути рівність, — і так ми обидва, поділившися лавкою, куняли до ранку. За мого довгого, 80-річного життя це моя перша ніч у тюрмі.
Наступного дня дали до нашої камери ще двох в’язнів. Двох з нас сиділи на лавці, а двох на долівці, і в таких обставинах просидів я в цій камері три тижні: до 20. жовтня 1939. р. Жадної постелі ні білизни я з собою не взяв, бож мене забрали лише «для вияснення» і зараз мали пустити. Їсти у в’язниці майже не давали, а моя родина присилати мені харчів з дому не могла, бо нічого про мене не знала. Через ці умови й, головно, через недостачу свіжого повітря мав я 20. жовтня мозкову атаку, в наслідок чого попав на кілька годин у в’язничний шпиталь. Але про це згодом. Наперед хочу розказати про початкове слідство.
Перше переслухання відбулося наступного дня після мого арештування. Переслухував мене москаль, який не знав ні української мови, ні історії, і взагалі не орієнтувався в місцевих політичних відносинах. Він говорив по-російськи, а я по-українськи. Почав переслухання від довшої поуки про засади большевицької ідеології і питався, чи вони мені відомі. Коли я сказав, що лише загально, тоді він заявив, що хто цього не знає, той «заприсяжений ворог народу». Також заповів мені, що мушу «все» сказати і признатися до «всього». — Ви мусите сказати все, що ми хочемо, бо інакше... Пам’ятайте, що ми дуже мстиві». Про мстивість говорив з притиском кілька разів. Я відповів: «Що буду знати, те скажу, чого не знаю, того видумувати не буду».
Головний закид, що з ним я зустрівся, був: чого я ходив з депутацією до тов. Іванова і тов. Мищенка? Я відповів, що депутація хотіла вияснити, як нова влада думає поводитися в Західній Україні, та хотіла запевнити українському населенню безпеку й охорону життя та майна. Я, як найстарший український парляментарист, уважав за свій обов’язок взяти це завдання на себе. Але мій слідчий сказав: — «Ні, це брехня! Ви пішли з депутацією, щоб обдурити нашу владу. Ви хотіли захопити провід. Депутація — це була з вашого боку лише хитрість». Я був обурений такими інсинуаціями й відповідав: «Це не місце і не час на жарти. Я людина старша і заповажне моє становище, щоб бавитися у хитрощі. Найкращим доказом моєї доброї волі є те, що коли тов. Мищенко заявив депутації, що громадянство мусить бути льояльне до радянської влади та притримуватися радянської плятформи, тоді ми рішили УНДО розв’язати і закликали всіх членів ставитись льояльно до Совєтів». Дальше роблено мені закид, що я, як член Надзірної Ради Видавничої Спілки «Діло», є буцім то відповідальний за протисовєтські статті «Діла». Закидали мені теж, що я був адвокатом, отже визискував народ, що я — капіталіст. Таких переслухань відбулося за перші три тижні мого сидіння кільканадцять. Переслухував мене завжди той самий слідчий.
Коли зо мною трапився мозковий припадок, про що я вже згадав, і мої товариші з камери повідомили тюремню канцелярію, що я захворів, мене відвезли до в’язничного шпиталю при Казимирівській вулиці. Там поклали мене до ліжка, лікар дав мені застрики. Сказав, що повідомить зараз родину, щоб мені прислали з дому харч, і обіцяв скликати на другий день лікарське консиліюм. Але недовго я втішався теплим ліжком і надією на лікарську опіку та на смачну страву. Як тільки пішов лікар, приїхало по мене НКВД, насилу стягли з постелі й одягли. Нічого не помогли мої просьби і протести. Мене кинули на вантажне авто, кажучи, що везуть мене на «допрос». Фактично ж завезли мене на залізничну станцію.
На бічних рейках поміж вантажними вагонами стояв довгий, зелений поїзд, до якого мене всадили. Куди мене везуть, нічого не сказали. Замкнули мене самого в малому переділі, перед дверима поставили сторожу. Я з усіх сил протестував, заявляючи, що належу до юрисдикції львівського суду, що невільно вивозити мене поза мій суд, ані позбавляти суду. Поїзд стояв довгі години, енкаведисти підкріплялися їдою, носили пиво, котлети, яєшню, а мені давали лише пісний хліб. Я просив дати мені склянку чаю, але мені не давали. Припроваджували раз-у-раз нових в’язнів, українських громадян. Хто з українців мене бачив, просив за мене. Наступного дня я зголосився до команданта поїзда. Він прийшов до мого переділу. Я сказав: — « Я є хворий чоловік, мене взяли з шпиталю, я не можу їсти цього хліба. Будь ласка, скажіть дати мені чаю або якоїсь юшки». — 2Ви досить крови напилися з народу, я вам дам таку юшку, що вас чорт побере!» — відповів мені командант. Деякі в’язні чули цю розмову й обурились: — «Як вам не сором, старий хворий чоловік просить вас ложку страви, а ви так поводитеся». Відтоді в’язні давали мені дещо з своїх харчів, і це тримало мене при житті, бо влада про мене не дбала. Зате дали мені до переділу якогось шпигуна. Він приніс мені на станції в Тернополі склянку содової води.