- А моє зайшло...- крутилося йому в голові, і в його немов з'являлося пересердя на це золоте, веселе проміння, що, ллючися з високого неба, живило собою всю землю.
Екіпаж під'їхав до станції. Марко ввійшов туди. Було ще порано. Він почав ходити по невеличкій світлиці, далі зупинився перед списком поїздів і уважно прочитав його з початку й до краю кілька разів. Потім перейшов до других друкованих та писаних папірців, що почеплено було на сій же стіні. Він прочитав, скільки яких на цій станції меблів і що міністер доріг забороня курити... Потім він підійшов до вікна і побачив, що сонце сяло ще ясніше, ще дужче, і в його тепер уже не було ніякого пересердя і йому було байдуже, чи воно світить, чи ні. Потім йому схотілося, щоб швидше прийшов поїзд, бо докучило стояти біля вікна; але поїзд не їхав, і він стояв, думаючи про те, чи давно фарбовано штахетки в станціонному палісадничку і чи не краще було б пофарбувати їх не зеленою, а якою іншою фарбою. Далі він почув, як кликано брати білети, зрозумів, що це кличуть його, бо більше пасажирів не було, і пішов взяти білета і почув, як під'їхав поїзд. Сам уніс свої речі у вагон третього класу, за малим не порожній, бо в йому сиділо тільки троє, а хто саме - Марко не розібрав. Сів у тому кутку, де не було зовсім людей. Ще кілька хвилин, і поїзд рушив. Марко став біля вікна і поглянув на станцію. Хотів щось подумати про цю станцію, але відразу, зовсім несподівано, сльози підступили йому до горла і покотились по обличчю - тяжкі й пекучі...
VII
- Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? - вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.
Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:
- Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?
- Зовсім,- одмовив Марко.
- Чого так?
- Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,- сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.
- І то непогана річ! - одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.- Семен після спання, а Марко - після безсонної ночі у вагоні.
- Марто! Становіть самовар, та швидше! - гукнув Семен у коритар до покоївки.
Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.
- Ну, кажи ж тепер, що там таке? - питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.
- Ну, кажи ж, кажи,- чого приїхав?
- Бо прохали виїхати.
- Йо?
Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.
- Ну хто ж тобі велів так робити? - нарешті сказав він.
- Як?
- Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.
- А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми таке є,- все ховаємося і тим примушуємо думати, що нас зовсім нема.
- Коли ж нас ганяють, як зайців! - перепинив Семен.
- Бо й справді зайці,- тим нас і ганяють. А ну лиш будемо ще чим іншим!
- Вовками?
- Нам не гріх деякий час і вовками побути,- такими, як, знаєш, там Гейне каже про себе:
Ich bin kein Schaf, ich bin kein Hund,
Kein Hofrat und kein Scheilfisch -
Ich bin ein Wolf geblieben, mein Herz
Und meine Zähne sind wölfisch.
Ich bin ein Wolf und werde stets
Auch heulen mit den Wölfen -
Ja, zähit auf mich und helft euch selbst,
Dann wird auch Gott euch helfen30
Ну, та про се іншим разом! А тепер, як у вас стоїть справа з нашим товариством? Як у вас тут ведеться?
- Як ведеться? - перепитався Семен і якось скривив обличчя, а очі дивились хитро й глузливо з-під вій.- Побачиш сам! Ось завтра мусили зійтися слухати першу книжку до видання,- рішати, чи варто на неї гроші тратити. І запевне не варто, бо книжку написано чортзна по-якому. Так книжок писати не можна. Ніхто так погано книжок не пише.
- Мабуть, книжка ся - твоя? - спитав усміхаючись Марко.
- Ти не помиляєшся! - відмовив тим таки комічно-смутним тоном Семен. - Ти, на превеликий жаль, не помиляєшся анітрохи. Книжку ту написало оце одоробло, що сидить тепер перед тобою. Книжка ся - оповідання, оповідання для народу. Але ніякий народ на світі не буде її читати, бо таких книжок ніхто ніколи не чита.
- Та годі вже тобі скимліти! - засміявся Марко.- Розкажи хоч, що ти тут робив?
- Що я робив? Цікаве питання! Проживав ті гроші, що вислав мені мій дядько-опікун. Марко знав, що клапоть землі, з якого опікун присилав гроші Семенові і його сестрі-гімназистці, був невеличкий і гроші висилано скупо,- тим і спитав:
- А як тих грошей не стало?..
- Еге, їх не стало... Тоді я став бігати щодня вранці на лекцію.
- А далі що?
- А далі нічого, бо я й справді зараз піду на ту лекцію, а ти спи... От я дурна тетеря!..- скрикнув він на Марка.- А чом же ти не кажеш, що тобі нічим буде жити?
- Та в мене є зароблених тридцять рублів - я не тратив.
- Ну, ті потратиш і потім. А тепер треба нових грошей. Ти щасливий, бо гроші самі вже стрибають тобі до рук. Один знайомий чоловяга кликав мене вчити свого сина. Та мені й однієї лекції досить. Ergo,- бери бриля, та йди зо мною, і будеш мати діло з Самсоном Павловичем Ловченком та з його сином-гімназистом.
- Се добре! Але чи не дуриш ти мене, Семене? Може, ти взяв би цю лекцію сам, а тільки поступаєшся мені? Ти знаеш, що це вже було одного разу.
- Хомо невірний! Глянь на сей папірець - у йому написано те, що я казав,- я мав би його віддати, якби Ловченка не було дома.
- Ну, вірю. Спасибі!
- Бери бриля!
Ловченко жив недалеко, і Семен швидко погодив з ним Марка. Тоді Семен лішов на свою лекцію, а Марко на місто. Насамперед побіг по книгарнях подивитися, чи нема яких новин літературних. Перекопав усе, що було, і знайшов тільки два погані водевілі, що їх прочитавши, довго потім сердився. Забіг і до бібліотеки прочитати нових часописів; забіг до одного товариша і на обід вернувся додому.
- Де ти так довго блукав? - скрикнув йому назустріч Семен.- Їсти хочеться, аж шкура болить!
- Здоровкався з містом,- одмовив Марко.
- А це що? - згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.
- Се де ти взяв? - спитався Марко, розгортаючи брошурку.
- Де! Се нашого гурта перше видання - тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.
- Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!
- А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть, що се моя перша книжка - чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.
- За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?
- Вчитель писав - боїться.- Семен сказав прізвище і додав:
- Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,- як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,- хоч його вже й половина минула,- мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..
- Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?
- Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто! - загукав він.- Та давайте їсти, бо помремо з голоду!
- А мені що до того! - озвалася з сіней Марта.
- Як то - що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!
- Оце мені лихо з вами! - сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.- Треба вже чогось вам дати їсти.