Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного - се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,- навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся - невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,- дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський - низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань - молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський - довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.
- Принесли? - почали питатися в Семена.
- Та приніс - шарпайте вже душу мою! - відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.
- Хіба ви сюди й душу положили - у ці шпаргали? - спитався Тапчанський.- А самі тепер зосталися без душі?
- Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,- відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув. - Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.
Помовчали.
- Воно нічого,- сказав Овсієнко,- та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...
Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.
- От і мова... Трохи теє...- І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.
До його пристав і Савчевський:
- Я ось що маю сказать,- говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,- ось що маю сказать: мова й мені не подобається - багато кованих слів.
- Наприклад? - спитав Семен.
- Ось наприклад - нарешті або годинник.
- Правда! - згодивсь Човгань.
Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.
Овсієнко кричав:
- Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!
Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив «Кобзарем» свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:
- Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.
- А чим же поможемо? - спитав Тапчанський.
- Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.
Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:
- Я згоджуюсь з вами,- сказав він до Марка,- але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?
- Боротися з тим упливом,- одмовив Марко.
- Це легко сказати, та нелегко зробити.
- Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю - вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.
Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:
- А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете? - спитавсь він.
- Я? - промовила дівчина і почервоніла.- Мені дуже подобається все - і оповідання, і мова.
- От спасибі, що оступились! - скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.
- А от що правопис...- почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.- Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.
І знов почалася довга спірка вже за правопис...
Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про -тся та -цця, щоб на його гаяти стільки часу.
- Так дивитись на діло - се значить не поважати свою мову! - скрикнув Тапчанський.
- Вибачайте,- одмовив Марко,- а чим може людина довести, що поважа свою мову?
- Як - чим? Поважним поглядом на неї!
- Отже, ні! Працюючи сією мовою! - відказав спокійно Марко.
Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.
А тим часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:
- А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!
- Чому ж се так? - задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,- рішили писати тся.
- А що-то ми будем ще видавати? - спитався Бійчевський.
Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:
- У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.
- Добре! - сказав господар.- А коли ж?
Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.
- Нема ладу! - промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.
- Де? - спитався той.
- У нашому товаристві. За кожну дрібницю - суперечки. Про що не почни - всі не в один гуж тягнуть, кожен своє...
Семен мовчав, і Марко говорив далі:
- Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.
- Еге...- мугикнув Семен.
- Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,- так, здається, він каже, Семене?
- Еге... Та про що ти кажеш?
- А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків «індивідуалізм». Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...
- А як тобі подобається Овсієнкова дочка? - зненацька перепинив Марка Семен.
Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:
- А на що тобі Овсієнкову дочку?
- Правда, гарна цівчина?
- Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...
- До того ще й розумна! - знов перепинив Семен.
- Хто?
- Та Маруся ж Овсієнкова!
Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.
- А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,- вона гарна дівчина, щира - мені подобається.