— Я також. Я говорив із ним уранці. Сьогодні все маємо отримати, разом із токсикологією і результатами розтину. За попередніми висновками, нічого особливого. Ми й так знали, що вбивця перерізав дівчині горло, знекровив тіло та зжер деякі його частини. Навряд чи розтин додасть до цього щось нове.
— А підозрюваних маємо? Із близьких? Колег? Сусідів?
— Хрін там. У дівчини був наречений. Ми його допитали. Він безневинний. Сиділа в Інтернеті. Як і всі.
— Сайти знайомств?
— Не зовсім. Фейсбук. MSN. Зараз перелопачуємо це все. Копаємо і в іншому напрямку.
— В іншому напрямку?
— Відштовхуємося від канібалізму. В мережі капець як багато сайтів на цю тему. Всі англійською. Божевільні форуми, чати, оголошення про бажання взяти участь у розчленуванні, рецепти страв на основі людської плоті. І навіть охочі потрапити на тарілку до зацікавлених канібалів! Здуріти можна. Тисячі людей хочуть, щоб їх схавали!
Саме так сказав на суді Армій Майвес, «канібал із Ротенбурґа». Цей чоловік мріяв з’їсти іншу людину й у 2001 році знайшов в Інтернеті добровольця, Бернда Юрґена Брандеса.
Уночі з 9 на 10 березня 2001 року Майвес відрізав йому член перед камерою. Вони з’їли його разом, після чого Майвес перерізав Брандесові горло, розчленував його і скуштував, коментуючи свої дії вголос на камеру.
— І що з того? — запитав Тен.
— Нічого. Як на мене, це все блеф. Та й потім, дуже важко відстежити тих, хто пише цю херню. У кожному разі, ми не знайшли ні сліду Маріон Кантело, жертви. Між нею й цими психопатами немає жодного зв’язку. Ні, на мою думку, вона опинилася не в той час не в тому місці. Як завжди.
— Я думаю, що скоріше цей тип уже довго стежив за нею.
— Тут я згодний. Але від початку їй просто не пощастило з ним перетнутись.
— А що з відбитками? ДНК? Там повсюди його пальчики, якщо я нічого не плутаю. Іще слина...
— І лайно.
— Окей. То що?
— Нічого. За відбитками збігів у базі не знайдено. Результатів аналізу ДНК ще немає. Але наскільки можна судити зараз, навряд чи це щось дасть. Якщо він не турбується про сліди, значить, його немає в жодній базі.
Суддя запитав трохи тихіше:
— Сім’ю цієї дівчини вже повідомили?
Райшенбах кивнув на свого сусіда за кермом «пежо».
— Цим займеться Леру. Відчуваю, що він сьогодні у формі.
Водій лайнувся, а тоді постукав пальцем по екрану навігатора.
— Ну, все, — буркнув він. — Ми на місці.
10
Лабораторія розташовувалася в закритій промисловій зоні. Масивні будівлі зі скла й бетону, споруди зі збірних конструкцій, ангари зі склопластику. До кожної будівлі прилягала територія в кілька гектарів — багнисті, порослі травою, всіяні калюжами пустища. Усюди було безлюдно.
Леру пригальмував перед довгою триповерховою спорудою з рядами вікон. Табличка при в’їзді сповіщала: «ЛАБОРАТОРІЇ ПАВУА». Довкола будівлі стояли поліцейські фургони, цивільні автівки, карети щвидкої. Жанна здригнулася. Сині вогники мигалок мерехтіли, відбиваючись від дощових хмар, відображаючись у шибках фасаду та стікаючи ними, ніби лискуча фарба. У поривах вітру, що розносив сірі краплі, сновигали люди в блискотливих дощовиках. Усе це коло пекла було обгороджене жовтими стрічками.
Вони зупинилися за сто метрів від споруди й вийшли з авто. Повітря було теплим і липким. Шквал не вщухав, тулився до їхніх тіл, наче хмари водяного пилу. Асфальтована доріжка була вкрита багнюкою. Жанна ледве не впала на своїх підборах і вхопилася за руку Тена. Зігнувшись, вони дошкандибали до вхідних дверей, поки Леру розмахував посвідченням, прокладаючи шлях. Жанна була дезорієнтована. Вода. Бруд. Атмосфера промислової зони. Не так вона уявляла собі лабораторію амніоцентезу, місце за визначенням стерильне.
Назустріч їм вийшов капітан місцевої поліції. Заступник прокурора вже поїхав. Чекали на Тена, перш ніж забрати тіло. Тоді офіцер коротко описав жертву. Нічого такого, чого б уже не було в брифінгу Райшенбаха.
— Треба обійти справа, — повідомив він, простягаючи руку. — Вхід до парковки — із заднього боку будівлі. Попереджаю вас, там... кривава лазня.
Поруч матеріалізувалися фліки. Клацнули парасольки. Вони обійшли будівлю алеєю, обсадженою бирючиною. Усі ковзалися й шльопали багнюкою на асфальті. Сцена загалом була комічна, але найсміховинніший вигляд мала Жанна на своїх шпильках, у мокрому піджаку й заляпаних білих джинсах, що здавалися геть убитими.
— Зайдемо он там, — мовив капітан, махнувши в бік бетонного пандуса, що зникав у пітьмі. — Ворота підняті. Інакше доведеться заходити до будівлі й спускатися ліфтом. Треба ключі, коди. Ця лабораторія — справжній бункер.
Жанна з Теном перезирнулися. Як тоді сюди проникнув убивця? Дощ заливав заїзд до паркінгу темними шумливими хвилями. Повітря було таке вологе, що здавалося, наче дихаєш водяною парою. У Жанни виникло враження, ніби вона спускалася до перегрітої печери. До якогось таємного прадавнього місця, звідки походять міські легенди.
Парковка з низькою стелею була переділена колонами. Жодної машини, окрім «смарта», оточеного жовтою стрічкою. Вочевидь, тачка жертви. Довкола снували фліки в тих самих дощовиках, підлогою ковзали промені їхніх ліхтариків.
— Треба спуститися ще нижче, — сказав капітан. — На другий рівень. Приходив якийсь чувак із мерії, пояснював нам, навіщо той підвал, але я нічого не зрозумів. Паркінг оснащений системою стоків, зробленою в шістдесяті, туди стікає вода з усієї промислової зони. Хочете маски? Там унизу добряче смердить.
Новоприбулі відмовились. Ще один пандус. Вони зустріли перших криміналістів у білих комбінезонах із написом «ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНА СЛУЖБА». Ті фотографували окремі деталі під світлом прожекторів, збирали зразки в герметичні пакети.
Жанна та інші дісталися бетонного шлюзу, який охороняли двоє вартових. Здавалося, сюди скликали всіх фліків з паризького регіону. Під ногами валялося сміття, папірці, жуйки, нанесені водою, що добігала сюди й витікала під двері.
Відімкнули замок. Вони переступили купу сміття й почали спускатися бетонними сходами. Жанна знову сперлася на руку Тена. До стелі прикріпили переносний ліхтар. Попри це освітлення, у підвалі було так темно, що пітьма здавалася матеріальною. Нездоланною.
— Тут висота — добрих п’ятнадцять метрів. Мабуть, зніс її сюди на спині...
Усе відчутнішим ставав запах стічних вод, повний нудотних випарів. До нього домішувався дух масла й бензину. А ще — гострий, пронизливий, сморід, який виділявся на фоні інших запахів. Тхнуло смаленим поросям.
— Чим це смердить? — запитала Жанна.
Капітан підозріливо обернувся на неї. Від самого початку в нього на язиці крутилося запитання. Двоє слідчих суддів на одну справу — це на одного більше, ніж потрібно...
— Убивця, — сказав він, звертаючись до Франсуа Тена, — запік деякі частини тіла. Але є ще дещо.
— Ще дещо?
— Тут знайшли залишки дивної речовини. Експерти кажуть, це може бути лій.
— Що ви маєте на увазі?
— Тваринний жир. Схоже, він добре горить. І довго. Так убивця собі підсвічував. Криміналісти все вам пояснять. Нам сюди.
Ще одні двері. Кілька сходинок. І — шок. Замкнуте приміщення у двісті-триста квадратних метрів із похилою стелею. Стіни з чорного бетону, вкриті вологими плямами. Блискуча від стічних вод підлога. Справжня печера новітньої ери. Ери бетону й бензину. Колись була залізна доба. Потім бронзова. А тепер настала нафтова.
Світло прожекторів криміналістичної служби відбивалося в калюжах. Приміщенням снували експерти в масках. Вони один за одним кидали короткі погляди на новоприбулих, не припиняючи працювати.
Жанну знову охопило неоднозначне враження, яке їй навіювали місця злочину. Тут відчувалася жорстокість, але й також, і навіть більше, спокій, полегшення. Спокій убивці. Ця кров, цей труп, ця пошматована плоть складали ціну його умиротворення. Тут убивця вдовольнився. Втишився. Заспокоївся...
— Можна побачити тіло? — запитав Тен.