Невдовзі капітан прийшов із папками в руках. Оригінали та копії. Жанна погортала їх. Усе було на місці. Протоколи допитів. Звіти про розтин. Рапорти кримінальної поліції. Фото жертв. Резюме опитувань сусідів після кожного вбивства. Знімки з місць злочину та, зокрема, зображення дивної абетки на стінах. Є над чим працювати до вечора. На самоті, у своєму кабінеті.
Жанна глянула на годинник. Полудень. Передусім треба було знайти зв’язок між трьома жертвами, який встановив Тен. «Я знайшов дещо неймовірне... Він обирає їх не випадково. Аж ніяк. У нього є план!»
— Якщо я дам тобі два номери мобільних, ти зможеш отримати мені список нещодавніх дзвінків?
— Мені потрібне судове доручення.
— Прикріпи до іншого розслідування. Придумай щось, бляха.
— Не нервуйся.
Жанна написала перший номер на папірці. Райшенбах смикнувся:
— Я знаю цей номер. Це...
— Номер Франсуа Тена.
— Ти хвора чи що? Не можна...
— Послухай мене. Вчора Франсуа знайшов щось капітальне. І все згоріло разом із його квартирою. Нам залишаються тільки його дзвінки, шариш?
— Нам срака. А інший номер?
Жанна дала ім’я та контактні дані Антуана Феро.
— А це хто?
— Поясню пізніше. Поки що попроси список дзвінків і встанови місце перебування.
— Я ризикую своєю роботою, — сказав флік, запихаючи обидва папірці до кишені.
— Хоч не шкурою. Подумай про Франсуа. І останнє: я шукаю адвоката іспанського походження, який працює в Парижі і якого звати Хоакім.
— Хоакім як?
— Прізвища немає. Можеш доручити комусь?
Райшенбах записав кілька слів на чистому аркуші. Жанна затисла ксерокопії під пахвою.
— Я в суд. Зв’яжемось, як будуть новини.
Швидкісною магістраллю Жанна мчала, лавіруючи між автівками, які вперто не хотіли їхати швидше ніж 50 км/год. Виїхала біля мосту Альма. Площа Етуаль. Порт-Майо. Авеню Шарль-де-Ґолль. Кругове перехрестя... Жанна витискала з «твінґо» максимум. Двигун ревів, неначе поспішаючи так само сильно, як і вона. Покопати. Перерити. Наввипередки з часом. До вечора вона має знайти підказку. Спільну рису для трьох жертв. План убивці.
Парковка СВІ. Жанна побігла до ліфта з сумочкою на плечі й документами під пахвою. Вона навіть не прийняла душ. Від неї тхнуло вогнем, потом, страхом. У ліфті нікого не було. На краще. Жанна побоювалася зустріти колегу й нарватися на традиційні вираження смутку, фаталістичні сентенції та інші звичні дурниці. Навіть тут, серед фахівців у злочинах і насильстві, вистачало кухонних філософів.
Вона прокралася до свого кабінету попід стінкою. Відчинила двері, радіючи, що вдалось уникнути будь-яких розмов. Підскочила, побачивши Клер. Жанна геть про неї забула. Дівчина обливалася сльозами, ховаючи обличчя за паперовою серветкою. Бо Тен помер. Бо Жанна вижила. Мабуть, новини поширились у СВІ з самого рання.
Клер кинулась їй в обійми. За кілька секунд у Жанни змокло плече.
Вона м’яко відсторонилася від секретарки й пробурмотіла:
— Заспокойся...
— Здуріти можна... Я...
— Йди додому. Даю тобі відгул.
— А... допити?
— Скасовуємо все. Я маю розібратися з розслідуванням.
— Нам передають справу?
— Ще ні, — зблефувала Жанна. — Але скоро.
Клер висякалась, зробила всі необхідні дзвінки та нарешті натягнула куртку, вирвавши з Жанни обіцянку розповісти про все завтра. Жанна м’яко виштовхала її за двері. Не гаючи часу, схопила змінний одяг, який тримала в кабінеті, й прослизнула до туалетів на поверсі. Відмила бруд під краном, наче автостоперка на заправці, тоді вдягла нові шмотки.
Повернулася до кабінету. Замкнула двері. Опустила жалюзі. Всілася за столом, розклавши перед собою копії. Вона збиралася вичавити з цієї справи все, що можна, поки не докопається до самої суті.
Але спершу — кілька дзвінків...
26
— Докторе Ланґлебе?
— Ні. Це його асистент.
Жанна набрала медика на мобільний. Вистачило кількох дзвінків, щоб дізнатися, що розтином Франсуа Тена займається цей судмедексперт-інтелектуал.
— Передайте йому слухавку.
— Ми якраз працюємо. Хто це?
Жанна почула, як Ланґлебе тихо говорить у свій диктофон. Чиє тіло вони розтинали? Франсуа Тена? Вона уявила двох чоловіків у білому біля чорного, обвугленого тіла її друга, скрюченого на столі з неіржавної сталі.
— Скажіть йому, що це суддя Коровська.
Жанна почула приглушену розмову. Асистент затулив слухавку рукою. Почувся голос Ланґлебе:
— Що вам потрібно?
Тембр був різкий. Лункий, наче в церкві. Жанна здогадалася, що медик поставив телефон на гучномовець.
— Поставити вам кілька запитань.
— На яких правах?
— Мені ще не передали цю справу, — зізналася вона.
— Яку справу? Ви про що?
— Я сподіваюсь отримати справу про канібальські вбивства.
— Тоді й передзвоните.
— Докторе Ланґлебе, не можна гаяти часу. Є причини вважати, що між канібальськими вбивствами й пожежею, яка забрала життя Франсуа Тена, є зв’язок.
— Які причини?
Жанна поміркувала, але не знайшла, що відповісти. Тож вирішила змінити тему:
— Ви вже завершили розтин Франсуа Тена?
— Якраз працюю над цією справою.
Вона вгадала: медики саме проводили огляд її друга. Перед очима промайнула боротьба на охопленому вогнем мезоніні.
— Ви знайшли сліди боротьби?
— Ви жартуєте чи що? Те, що залишилося від Франсуа Тена, зараз у мене перед очима. Можу вас запевнити, що тут немає взагалі ніяких слідів. Тен перетворився на вуглинку.
Жанна відчула, як очі наповнюються слізьми. Вона трималась, відколи опритомніла, але тепер... Вона шморгнула носом. Тоді сказала твердим голосом:
— І немає нічого, що вказувало б на те, що відбулося до пожежі?
— Видно, що ви не дуже знаєтеся на високих температурах. Коли пожежники дістали тіло, його неможливо було впізнати. Від жару плоть набухає і шкіра тріскає. Ви колись запікали курча в духовці?
— Докторе, ви говорите про мого друга.
— Франсуа був і моїм другом теж. Це не завадило йому репнути, як ковбаска.
Жанна замовкла. Лікар повів далі:
— Щоб дізнатися точну причину смерті, я маю зробити розтин. На отруєння вуглекислим газом указує рожевуватий відтінок органів. Сподіваймося, що він помер від удушення і не відчув опіків.
Тен і незнайомець, що борються на півповерху, вогонь, що їх пожирає. Жанна вже знала відповідь. Раптом, хоча ніщо не передвіщало відвертостей, медик видихнув:
— Гаразд. Є дещо дивне.
— Що?
— Сліди якоїсь речовини на тілі. Особливо на руках.
— Якесь пальне?
— Навпаки.
— Не розумію.
— Щось вогнетривке. Якийсь лак. Чи полімер. Ніби захисний засіб.
Франсуа Тен намастив руки захисною плівкою? Ланґлебе, схоже, спало на думку те саме:
— Якщо він хотів уберегтися від вогню, йому не вдалося. Руки спопеліли так само, як і все інше.
— Ви вже віддали зразки на аналіз?
— Так.
— Кому?
— Коровська, все, баста.
— Скажіть хоча б це.
— Мессауду, начальнику експертно-криміналістичної бригади.
— Дякую, докторе.
— Нема за що.
Поки він не поклав слухавку, Жанна втулила ще одне запитання:
— Ви провели розтин Франчески Терсїї?
— Так, у суботу.
— Ви помітили відмінності з іншими тілами?
— Анітрохи. Окрім того що той виродок не закінчив справи.
— Рани і травми точно такі самі?
— Точнісінько. Окрім очей. Я вже казав про це.
— Немає жодних зачіпок?
— Головна зачіпка — це якраз той факт, що все так само. Знаєте, як казав Мішель Фуко? «У гомоні повторюваності зринає те, що трапляється лиш раз...»