— Це Емманюель. — Жанна відчула невеличку втіху. — Я щойно почитав сьогоднішній «Ле Монд». Що це за історія з пожежею?
Жанна глянула на годинник. 15:30. Отже, у вівторковому випуску «Ле Монд» опублікували першу статтю про рю Монсе. Вона коротко описала свою шалену нічку. Дзвінок Тена. Пожежу. Свою спробу порятунку...
— Це якось пов’язано з тим, про що ти питала мене в суботу?
— Це і є та сама справа.
— Твої підозри підтверджуються?
— Це вже не підозри, а факти.
— Думаєш, тобі передадуть справу?
— Ні. Але я зроблю те, що маю.
— Будь обережна, Жанно.
— У якому плані?
— В усіх. Якщо підпал був навмисний, твій убивця не вагаючись прибере всіх, хто знову до нього наблизиться. З іншого боку, ти не можеш розслідувати самостійно, без повноважень. Не рахуючи проблем, які тобі створять у СВІ. Ніхто не дасть тобі діяти автономно.
— Триматиму тебе в курсі.
— Щасти тобі, дівчинко.
Жанна поклала слухавку й подумала про Антуана Феро. Насправді вона вже й не чекала дзвінка від нього. Психіатр утік. Він їй не зателефонує. Він не знає, що Жанна — слідча суддя і єдина людина в усьому Парижі, яка може йому допомогти.
Ще один дзвінок. Не мобільний. Робочий.
— Жанно?
— Це я.
Вона одразу впізнала голос Президента — голови Суду вищої інстанції Нантерра.
— Чекаю на тебе в себе в кабінеті. Негайно. Не йди через приймальню.
27
Президент зовсім не був схожий на голову суду. Чоловік, який безроздільно правив СВІ Нантерра, втілюючи свої уявлення про французьке правосуддя в одному з найбільших департаментів Іль-де-Франсу, був ліліпутом. Низенький, хирлявий, миршавий, він заледве виглядав з-за свого робочого столу і був тоншим за спинку свого крісла. Лисий і блідий, він мав якийсь пергаментний колір шкіри і цим скидався на статуї мешканців Помпеїв, скам’янілих у лаві Везувію.
Найбільше вражало його обличчя. Суміш западинок і ґуль, висушених площин і незугарних рельєфів. Здавалося, ніби в його черепі неправильної форми крутяться легіони звихнутих думок та злісних розмислів. Вилуплені очі були постійно вкриті якоюсь рідкою жовтуватою плівкою. З-за пухких, мало не надутих губ лунав баритон — єдина риса, яка пасувала його посаді.
— Сідай.
Жанна послухалась. Піднімаючись на поверх вище, вона плекала надію, що Президент довірить їй справу про канібальські вбивства чи розслідування пожежі на рю Монсе. Або й обидві. Тепер, дивлячись на його сплюснуту, наче ударом молота, пику, вона здогадувалася, що на неї чекало щось банальніше. Старий добрий прочухан за всіма правилами.
— Пишаєшся собою?
Жанна вирішила змовчати. Вона не знала, про що саме говорив шеф: вона припустилася багатьох помилок і порушень. Тож чекала на продовження.
— Як слідча суддя, ти зобов’язана берегтися й завжди звертатися до вповноважених служб. У тій пожежі ти мала би просто попередити рятувальників. Крапка.
— Я діяла не як суддя.
— А покарана будеш як суддя. Dura lex, sed lex.
Жанна подумки переклала. «Закон жорсткий, але це закон». Судді обожнюють ввертати латинські вислови, успадковані від батьків юстиції — римлян. А Президент узагалі ними зловживав.
— Шкода, — додав він двозначним тоном. — Тепер, оскільки ти свідок у цій справі, прокуратура не може доручити тобі розслідування.
— Ніхто й не збирався.
— Звідки ти знаєш?
— Жіноча інтуїція.
Президент насупив брови.
— Тобто тебе не призначили б, бо ти жінка?
— Забий, — сказала Жанна, до якої поверталась упевненість.
— По-друге. Мені сказали, що ти була з Теном на місцях злочинів канібала.
— Так і є.
— На яких підставах?
— Як консультантка.
Чоловік повільно похитав головою. Мішки під його очима були схожі на загадкові залози, що виділяли рідину за рахунок часу й досвіду.
— Займалися кримінальним туризмом, узявшись за ручки?
— Франсуа було важко з цією справою. Він думав, що я, скажімо так, краще сприйму ці речі.
— Хоча ти ніколи не вела таких справ?
Тепер Жанна зрозуміла, що всьому кінець. Вона не отримає справу про рю Монсе. Ні про людоїдські вбивства. А можливо, взагалі більше нічого... Суддю з роботи просто так не викинеш, але й довгих шухляд у суді багато.
— Я говорив про це з прокуратурою. Цю справу тобі теж не передадуть.
— Чому?
— Ти занадто в це все замішана. Занадто близька до Тена. Для цього розслідування потрібен нейтральний суддя. Об’єктивний. Неупереджений.
— Якраз навпаки. — Жанна підвищила тон. — Тут потрібен запеклий слідак, який не дасть убивці спокою й тиснутиме на фліків. Точно не бюрократ, для якого це буде просто чергова справа. Господи, скільки вам іще потрібно трупів?
Президент уперше всміхнувся. Його вкриті ластовинням пальці стукотіли по шкіряному підлокітнику.
— У кожному разі, ім’я спустять згори. Це розслідування — одна глибочезна срака. Три трупи. Слідчий суддя спалений живцем. Журналісти не відлипають. Уряду все це не потрібно. Мені дзвонила особисто Рашида Даті.
Коли справа переходила у сферу політики, вона була приречена загрузнути в болоті. У розслідуванні зусилля давали протилежний до очікувань результат. Писанина. Бригади-конкуренти. Жанна бачила цю справу інакше. Маленька команда. Віч-на-віч, врукопаш з убивцею.
— Є ще дещо, — вів далі Президент загробним голосом. — Твоє розслідування стосовно Східного Тимору.
Жанна випросталась. Вона геть забула про цю справу. Про заплановані допити. Про резонанс у владних колах... Вона задумалась, чи відправила Клер листи.
— Мені телефонували. З номерів, із яких я не хочу отримувати дзвінків.
От і відповідь. Отже, Клер цього ранку не байдикувала. Вона знайшла на Жанниному столі накази про виклик на допит Хіменеса та його банди. Поквапилася скласти й розіслати виклики терміново, кур’єром.
— Слідство лише почалось, — лаконічно відказала суддя.
— Воно ще й не починалось, наскільки мені відомо. Матеріалів нуль. То навіщо чіпати цю компанію?
— Ти мене підтримуєш чи ні?
— Адвокатам Хіменеса та інших ця твоя справа на один зуб. Вони вимагатимуть доказів. Не говорячи вже про те, що вони наголосять на твоїх політичних уподобаннях, щоб у тебе забрали справу.
Жанна не відповіла. Президент говорив далі:
— Є й інша проблема. Ті прослуховування, які ти замовляла. У мене тут є список. — Він знову постукав по підлокітнику. — У тебе бували й кращі ідеї. Це глухий кут. Ти порушуєш приватне життя підозрюваних, проти яких нічого не маєш. Та й, згідно з моїми джерелами, прослуховування нічого не дали.
— З якими джерелами?
Чоловік відмахнувся від запитання.
— Ти хочеш усе й одразу, Жанно. Це завжди був твій недолік. Слідство — це забіг на довгу дистанцію. Festina lente. «Поспішай повільно»...
— У мене забирають справу чи як?
— Дослухай мене.
Він дістав із якоїсь теки аркуш — зі свого місця Жанна не могла розгледіти, що то було.
— Зі мною зв’язалися з МСТЗ. Їм бракує одного судового доручення.
Жанна заламувала руки, змоклі від поту. Президент помахав аркушем.
— Що в цій справі робить психіатр? Навіщо ти поставила його на прослуховування? Чому не зробила СД?
Єдиний вихід — блефувати:
— Це задля іншого розслідування.
— Можу здогадатись. І якого ж?
— Щодо канібала. Мені передали інфу. Цей психіатр лікує батька вбивці.
— Чому ти не поговорила про це з Теном?
— Хотіла спочатку все перевірити.
— І тому замовила прослуховування психіатра? Просто так, лише щоб «перевірити»? Це шахрайські методи, Жанно. Хто твій інформатор?
— Я не можу розповісти.
Шеф різко грюкнув кулаком по столу. Перша ознака того, що він реально знервований.