Жанна повернулася назад коридором — від поту футболка прилипала до тіла. Знайшла кухню та вмилася холодною водою. Це приміщення було таке ж, як інші. Чисте. Холодне. Знеособлене. Вона відчинила холодильник: порожньо. Зайшла до ванної — те саме. Жодного засобу гігієни чи навіть зубної пасти на поличках. Жанні на думку спала безглузда підозра: можливо, Феро проводив тут робочий тиждень, а на вихідні повертався до сім’ї, яка жила в розкішному будиночку в Провансі? Ні. Тоді були б фотографії. Дитячі малюнки. Листи. Феро був фанатиком від психіатрії. Самітником, який захоплювався лабіринтами розуму, віденським переворотом і механізмом батька.
Суддя повернулася до комірчини. Ще раз стала на стільчик і почала шукати. Дуже швидко наловчилась. Налаштувати ліхтарик під потрібним кутом. Узяти купу тек. Покласти на зігнуту ліву руку. Подивитися першу сторінку кожної папки, щоб побачити ім’я пацієнта. За дві години вона відібрала п’ять тек, які могли б відповідати витвореному її уявою чоловіку.
За широкою вибіркою.
Дуже широкою.
Карлос Біла, 57 років.
Рейнальдо Реєс, 65 років.
Жан-П’єр Венґас, 69 років.
Клавдіо Ґарсіа, 76 років.
Тома Ґутьєррес, 71 рік.
Хороший урожай? Жанна в це не вірила, але все одно збиралася вивчити кожне досьє. Вона перейшла до останньої, найнижчої полиці. Потилиця, скроні, пахви були липкі. А ще цей піт змішувався зі здійнятим нею пилом. Жінка була вкрита гидким брудом.
Вона стала на коліна, щоб прогорнути останній стос, коли її серце завмерло.
У двері квартири постукали.
І це був не звичайний постук, а сильне гупання. Чітке. Гучне. Уривчасте. Наче у двері з усієї сили кидали каміння. У Жанни випав із рук ліхтарик. Думки розітнуло чітке усвідомлення. Убивця.
Знову гупання.
І відразу — тріск деревини.
Хтось виламував двері...
Жанна сперлася на етажерки, відчуваючи прилив адреналіну. Думки тріпотіли в голові. Підняти ліхтарик. Забрати теки. Знайти інший вихід. Вона нахилилася за ліхтариком. Послизнулася на папірці. Упала поміж тек. Падіння витверезило її. До жінки повернулася холоднокровність. Гупання лунало шквалами. Двері трусилися на петлях. Жанна пригадала, що не замкнула їх. Й усвідомила, що не має при собі зброї.
Вона продовжувала навкарачки збирати досьє. Зненацька ці підшивки набули незрівнянної цінності. Її трофей. Її скарб. Вона прийшла по це і без цього не піде. Довкола шаруділи сторінки. Аркуші випадали з рук. Затиснувши теки під пахвою, Жанна усвідомила, що тишу квартири розтинав інший звук.
Крик.
Рев.
Вона ніколи не чула нічого подібного. Низький, хрипкий, аж боляче було чути. Якесь звукове скобління, яке пронизувало барабанні перетинки, дряпало піднебіння й роздирало горло. Рик підвищився і перетворився на протяжне воркування. Наспівне, подібне до голубиного.
Жанна подумала про глиняний свисток, у який злегка подули. «Хоакім», — прошепотіла вона. У тому крику вона вчувала залізний голос з аудіозапису. Та штука вискочила з тіла адвоката... Істота прокинулась... І цього вечора повернулася вбити Антуана Феро, як убила напередодні Франсуа Тена. Вцілілих не буде.
Жанна вибігла в коридор. Озирнулася через плече. Побачила — чи їй здалося, — що вхідні двері надималися під ударами. Вона побігла до спальні. До кухні. До ванної. Шукаючи іншого виходу. Жінка обвела очима кожну кімнату. Помітила віконце над ванною. Спробувала пригадати будову споруди з вулиці. Можливо, вихід у двір...
Жанна, кваплячись, увімкнула світло. На рамі був шпінгалет, але на ньому не було ручки. Суддя спинилась. Поклала теки. Взялася шукати якийсь інструмент...
Тріск.
Крик, чіткіший, ближчий.
Убивця проламав двері. Його ревіння лунало коридором, відбивалося від стін. Жанна обшукувала кожну шафку. Мило. Пилочка. Гребінець... Удари тривали. Пінцет. Дезодорант. Бальзам для губ... Чорт. Чорт. Чорт. Жанна тремтіла й не могла опанувати себе. Рушники. Флакони. Спреї...
Знову тріск, а за ним — скрип уламків. Двері піддавалися. Убивця вдерся до квартири. УУУУУУУУУУУРРРРРРРРРРРРР!!!!!!!!... Жанна знайшла кусачки для нігтів, що могли зійти за кліщі. Підбігла до вікна. Затисла засув щипчиками й повернула його. Невдача. УУУУУУУУУУРРРРРРРРРРРРР!!!!! Ще одна спроба. Знову невдача. Зір затуманювали сльози.
Нарешті шпінгалет повернувся. Вікно відчинилося. Жанна висунула голову. Помітила вузький виступ, що тягнувся вздовж стіни. Унизу — внутрішнє подвір’я. Жінка засунула теки під футболку. І пірнула у віконце.
Коли її п’ятки торкнулися бортика, за спиною вже лунало шепотіння:
— Todas las promesas de mi amorse irán contigo/Me olvidarás...
Жанна посунула карнизом, переступаючи через ринви, прямуючи до іншої, перпендикулярної стіни.
У дворі відлунював шепіт:
— ...те olvidarás / Junto a la estación lloraré igual que un niño, / Porque te Vos, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas...
Суддя полізла наступним виступом, намагаючись не дивитись у прірву під ногами. Побачила відчинене вікно, за яким було темно. Сходовий майданчик. Вона кинула теки. Віли, Реєси та інші Ґарсії розлетілися сходами. Жанна вже переступала через раму.
Тоді вона наважилась озирнутись.
Монстр не став гнатися за нею.
Він стояв не ворушачись проти світла, у рамі вікна ванної кімнати. Він тремтів усім тілом. Наче ловив дрижаки від холоду попри спеку надворі. Це був лише чорний силует, але Жанні здалося, що вона розгледіла деякі деталі. Розпатлана шевелюра. Голе плече. Кігтиста рука на рамі, обернена досередини.
Вона була впевнена, що він спостерігав за нею, але цієї миті на очі чудовиська впав промінь світла. Вони були опущені, тремтіли, здригалися. Ці очі не дивилися на неї.
Ні на когось іншого.
Ці очі були звернені досередини.
До «Я» вбивці.
До лісу, який наказував йому вбивати. Вбивати і вбивати.
30
Жанна прокинулася в зміненому стані.
Вона провела першу частину ночі, відходячи від пережитого. Другу — вивчаючи вкрадені у Феро справи. І все марно. Звичайні невротики. Ні сліду батька і його сина-душогуба. Останню третину ночі — кілька годин — жінка присвятила сну, випивши — ще раз — снодійне.
У результаті отримала безперервну череду кошмарів. Там був Ґоллум. Із її перших снів. Тепер він був у Франсуа Тена, на мезоніні, посеред полум’я. Жанна намагалася кричати, але вогонь душив її. Потім із виламаних дверей вискакувала дитина-монстр. Це була квартира Феро. Жанна повзла коридором до дзеркала, але не просувалася ні на йоту. Дитина стояла в неї за спиною. І перед нею — у люстрі. Гола, чорна, вона не рухалась. Вона шепотіла. Якусь переривчасту молитву. А її очі здригалися, втупившись у підлогу. Жанна все тікала, не рухаючись із місця, пройнята жалем до цієї дитини з матовою шкірою, покрученими руками, густим волоссям, чия тінь на стіні нагадувала крону ліванського кедра...
Вона прокинулась, потім знову заснула.
Тоді прокидалася знову і знову...
Вона усвідомила, що у двері дзвонять. Встала не роздумуючи. Пройшла через вітальню. Усвідомила, що на ній піжамні штани «Calvin Klein» та вилиняла футболка. Дуже презентабельно. Сонце вже встало. Поки що ласкаве, воно вже обіцяло спеку.
Знову дзвінок. Жанна перечепилася через розкидані на підлозі теки. Це нагадало їй про кабінет Феро. Вона втекла від убивці. Вона вижила. Тепер кожна секунда кристалізувалася потаємним цвітом, глухою вдячністю...
У двері досі дзвонили.
Суддя відчинила. Не глянувши у вічко. Навіть не зачинивши двері на ланцюжок.