На порозі стояв незнайомець. П’ятдесят років. Підстрижене «їжачком» сиве волосся. Дебелий, у чорній шкірянці. Обличчя перекреслювали сріблясті вуса.
А найбільше дивувало те, що він тримав у руках.
Букет квітів.
— Мадам Коровська?
— Це я.
— Мене звати майор Корм’є. Ми вже зустрічалися.
— Ні, не думаю.
Чоловік уклонився, дуже старомодно.
— Позавчора. У пожежі. На нас усіх були каски. Без вас я полетів би з п’ятого поверху. Я керую пожежною бригадою дев’ятого округу.
Жанна кивнула, даючи спогадам вималюватися перед очима. Заповнений димом сходовий майданчик. Охоплений вогнем поверх. Пожежник, який вискочив спиною вперед у прірву. Вона майже забула, що в тому хаосі врятувала людині життя.
— Це був рефлекс, — сказала вона, щоби применшити свій подвиг.
— Капець який корисний.
— Заходьте.
Жанна почувалася так, наче хтось удерся до її особистого простору. Голова була обважніла від снодійного. Думки — пошматовані уламками кошмару. У квартирі панував безлад. Тут пахло сном. Затхлістю. Лише сонячне світло трохи рятувало ситуацію.
— Хочете кави? — навмання запитала вона.
— Спасибі. Я не хотів вас турбувати. Просто прийшов подякувати. — Чоловік простягнув їй букет. — Він скромний, але...
— Сідайте, — сказала вона, беручи квіти. — Поставлю на кухні.
Коли вона повернулась, пожежник так само стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Він був низьким. Компактним. Створеним для своєї роботи. Усе його єство випромінювало враження сили, безпеки, допомоги.
— Як ви дістали мою адресу? Я ще не давала офіційних свідчень.
Чоловік обернувся. У білому сяйві його очі здавалися металевими.
— У лікарні. Ваша картка пацієнта.
— Ну звісно.
До вітальні просочувався запах кави, яку вона поставила. Жанна усвідомила, що прихід цього спеціаліста був справжньою удачею.
— А що ви думаєте про пожежу?
— Чесно кажучи, мало що. Схоже, підпал був навмисний. Але я не експерт. Я впевнений лише в одному: загорання відбулося на шостому поверсі. На поверсі вашого друга...
— Це ви мене витягли?
— Ми з моїми людьми, так.
— Ви не бачили у квартирі нічого підозрілого?
— На кшталт чого?
— Якийсь силует. Людину, що тікає.
— Ні. Не знаю, хто міг би вижити там без спеціального спорядження.
Жанна пригадала ту потвору. Голу. Чорну. Гачкувату. Обмащену лаком?
— Як ви вважаєте, чи можуть деякі речовини повністю захищати від вогню?
— Думаю, кінематографісти в цій галузі досягли чималих успіхів. Існують різні новинки. Але я і в цьому не спеціаліст.
Жанна замислилась. Це могла бути зачіпка. Корм’є, схоже, схопив напрям її думок:
— Хочете, щоб я навів довідки?
Жінка кивнула. Написала свій мобільний телефон на візитівці. Пожежник засунув її в кишеню. Він мав великі шорсткі руки. Враження довіри посилювалося з кожною секундою. Наступного разу під час пожежі Жанна знатиме, кому телефонувати.
Чоловік попрощався й пішов, протискаючи свої широкі плечі тісним коридором будинку.
Десята година. Кава. «Еффексор». Цей сонячний ранок нагадував відпустку. Та й цей гість — святий Миколай з волоссям «їжачком» — був хороший знаком. Телефон. Попередила Клер, що сьогодні не прийде. І завтра теж. І взагалі ще довго. Секретарка, схоже, була пригнічена.
— Приходив судовий виконавець, забрав справу Тимору, — сказала вона стиха, наче її могли підслухати. — У нього було доручення.
— Кому її передали?
— Стефану Ренарту.
Не найгірший варіант. Зрештою, це він зіпхнув її Жанні. Він знайде мотив схеми — нафту. І вигадає, як притиснути відповідальних. Можливо. У кожному разі, із них з Атцелем, або ж Брецелем, вийде нічогенька команда.
— Що ще?
— Дзвінки. Листи. Що мені відповідати?
— Поговори з Президентом. Хай передасть найтерміновіші справи іншим.
— Але я... Думаєш, мене це зачепить?
— Я подзвоню Президенту. Не хвилюйся.
Жанна попрощалася й пообіцяла передзвонити. Щойно поклала слухавку, телефон завібрував.
— Алло?
— Райшенбах.
— Є новини?
— У мене є список останніх дзвінків Тена.
— Щось незвичайне?
— Два дивні виклики. Один до Нікарагуа, у неділю о п’ятій. Другий в Аргентину, відразу після першого.
Частинки пазла збиралися докупи. «Неймовірна знахідка» Тена коренилася в Центральній та Південній Америках. При тому що Феро напередодні полетів до Манагуа.
— Ти ідентифікував співрозмовників?
— Ще ні. Обидва номери захищені. Один — мобільний із Манагуа. В Аргентині — стаціонарний. Б’ємося над цим. Пізніше сьогодні знатимемо більше. — Флік помовчав, тоді повів далі: — Нікарагуа — це ж туди втік твій Антуан Феро? Що він робить у всій цій історії?
— Це психіатр. Думаю, він лікує вбивцю-канібала. Точніше, його батька.
Приголомшена мовчанка.
— Ти знаєш, хто вбивця?
— Ні. Лише його ім’я.
— Хоакім?
— Саме так. Ти знайшов адвоката з таким іменем?
— Поки ні.
— Пошукай ще. Він пов’язаний із громадськими організаціями, які працюють у Південній Америці.
Флік прочистив горло.
— Слухай, Жанно. Ми з тобою за бортом. У мене більше немає людей у розпорядженні, і...
— Давай ще сьогодні витиснемо все, що можна. Більше новин нема?
— Новина про вбивство Франчески Терсії викликала звичну хвилю божевільних свідчень, спонтанних зізнань. Попереду ще шквал усілякого гівна.
— А розслідування щодо Франчески?
— Ну ти і вперта. Кажу ж тобі, слідство на паузі. Ми припинили роботу, а...
— Крадіжки в музеях? Якісь трапунки у сфері прадавньої історії?
— Я розіслав запити. Поки що відповідей не було. А... — Райшенбах, схоже, щось згадав, — чекай... У мене для тебе дещо є... — Жанна почула шурхіт сторінок. Флік шукав щось у блокноті. — Ось. Сьогодні вранці Мессауд відправив мені записку. Не знав, кому її передати... Він отримав результати аналізу вохри, яку вбивця змішав з усім іншим для написів на стінах. Виявилося, що це не вохра, а... Чекай. — Жанна почула, як він знову шарудить папером. — Анато.
— Що це таке?
— Рослина з бразильської Амазонії. Мессауд телефонував спеціалісту. Виявляється, тамтешні індіанці розтирають це насіння на порошок і мастять ним тіло, щоб захиститися від сонця та москітів. Тому португальці в XVI столітті й назвали їх червоношкірими.
— У цієї рослини є якась сила? Символічне значення?
— Не знаю. Мессауд склав звіт. — Флік знову пошукав потрібний аркуш. — Ось. Вона багата на бета-каротин. Не питай мене, що це. Також містить мікроелементи: цинк, магній, селен... Зараз анато входить до складу різних органічних засобів. Усяких штук для захисту шкіри від сонця.
Жанна попросила продиктувати їй точну назву рослини, а також її латинську назву — Bixa orellana.
— Це могло б щось розповісти нам про походження того кадра, — підсумував флік. — Чи принаймні про регіони, до яких він їздив.
Цей новий факт уписувався до загальної атмосфери вбивств. Південна Америка. Але діапазон був широкий: між Манагуа в Нікарагуа, Буенос-Айресом в Аргентині та Манаусом у Бразилії пролягали тисячі кілометрів...
Жанна задумалась: нові зачіпки — це справжній прогрес чи лише чергові стрибки, розширення, що ніколи не скінчиться, наче в якомусь незвичайному всесвіті? Одне було певно: старий і його син не мали бразильського коріння. Жінка достатньо зналася на цих країнах, щоб відрізнити іспанський акцент від португальського. А коли монстр, який жив усередині Хоакіма, повторював слова з «Porque te vas», то мав ідеальну іспанську вимову.
Одна ця думка нагадала Жанні про жах попереднього вечора. Її ноги на карнизі. Вогка ніч. І голос — за спиною, в усьому дворику: «Todas las promesas de mi amor se iran contigo / Me olvidaras...»