Директорка з цигаркою в зубах відкрила іншу баночку. Вона ніби нічого й не чула. Кожен її рух був позначений якоюсь вишколеною, загартованою ноткою.
— Ми говорили про Бруно Беттельгайма... — озвалася Жанна.
— Так. Ви його знаєте?
— Не дуже. Він написав «Сенс і значущість казок», так?
— Основні його праці стосуються аутизму. Цей психіатр був родом із Відня, а потім переїхав до Сполучених Штатів. Він заснував заклад, Ортогенічну школу, на базі Чиказького університету. Перед тим, у Європі, 1938 року пережив табори. Він був євреєм. Саме там, у Дахау, а потім у Бухенвальді він винайшов метод лікування дітей з аутизмом.
— Як?
— Він спостерігав за іншими в’язнями. І помітив, що вони замикаються в собі, щоб захиститися від цього цілковито нищівного середовища. Пізніше, досліджуючи дітей-аутистів, він зрозумів, що ці дітлахи так само сприймали зовнішню реальність як непереборну загрозу. Отже, щоб вилікувати їх, слід створити діаметрально протилежний до цієї загрози світ. На сто відсотків позитивний, призначений відкрити їхній розум, звільнити їх від страху, щоб обернути психічні процеси жаху й замкнення у зворотний бік...
— І цей метод він використовував у своїй школі?
— У його закладі кожна деталь була призначена для цього. Колір штор і стін. Обриси меблів. Статуї в саду. Цукерки в шухлядах, завжди під рукою. Відчинені двері. А от псувало все те, що він забороняв батькам бачитися з дітьми.
— Він вважав їх загрозою?
— В усякому разі, так, на його думку, їх сприймала дитина. У цьому і вся теорія Беттельгайма. На його думку, аутизм розвивався через те, що дитину покинули. Дитина глибоко переживає ці почуття, хай там правдиві чи вигадані. Її замикання в собі — це фізична реакція. Захисний механізм.
У Жанни в голові сяйнув спогад. Серед книжок на тумбочці Антуана Феро лежала «Порожня фортеця» Бруно Беттельгайма. Мабуть, після зустрічі з Хоакімом психіатр захотів освіжити пам’ять у сфері аутизму.
— Тут ви теж керуєтеся такими методами?
— Ні. Ми поважаємо науковця, але методи лікування пішли далеко вперед.
— Батькам дозволено навідувати дітей?
— Звичайно.
Ця думка повела за собою іншу. Жанна подумала про Хоакіма і його батька.
— Ім’я Хоакім вам про щось говорить?
— Ні. А що?
— Нічого. — Жанна зізналась, коротко всміхнувшись: — Це дуже складне розслідування. Я закидаю наживки, але ніяк не клює.
— Не розумію. Ви ведете це розслідування?
— Ні. Це ще одна складність... З вами зв’язувався Франсуа Тен?
— Хто це?
— Слідчий суддя, якому передали справу.
— Ім’я мені ні про що не говорить, але мені дзвонив якийсь суддя, так. Ставив запитання про аутизм. У нього забрали справу?
— Він загинув.
— Як?
— У пожежі. Позавчора.
Елен Ґароді випила ковток шипучки. Близькість смерті не лякала її. Медсестра, вбита й пожерта кілька днів тому в її власному закладі. Спалений живцем суддя, відповідальний за слідство. Усе це ковзало її розумом, як світло — її шкірою.
— Ці події пов’язані? — нарешті озвалася вона.
— Можливо. Не рахуючи двох інших убивств. Молоді жінки, схожі на Маріон Кантело.
— Серійний убивця?
— Ми так думаємо.
Жанна не мала наміру пускатися в деталі. Вона радше хотіла поглибити другу частину рівняння з трьома невідомими: аутизмом, генетикою, праісторією...
— Чи бачите ви зв’язок між аутизмом і праісторією?
— Що ви маєте на увазі під «праісторією»?
— Первісний спосіб життя, регресивну поведінку.
— Так, зв’язок існує.
Жанна здригнулася: не очікувала на позитивну відповідь.
— Ви знаєте, що таке «синдром Мауглі»? — повела далі Елен Ґароді.
— Ні.
— Дика дитина. Покинуте маля, яке виросло у ворожому середовищі. Наприклад, у лісі. Ви чули про Віктора з Аверона?
— Бачила фільм Франсуа Трюффо.
— Це реальна історія. Дитину знайшли 1800 року в аверонському лісі, коли їй було десять із гаком років. Хлопчик пересувався на чотирьох кінцівках і був, вочевидь, глухонімим. Він постійно розгойдувався, не виказував ніяких теплих почуттів до тих, хто його годував. Його передали під опіку молодого військового лікаря, Жана-Марі Ґаспара Ітара, який присвятив багато часу його навчанню.
Жанна пригадувала чорно-білі кадри фільму. Терпляче навчання Ітара, якого зіграв сам Трюффо. Патлатий хлопчина, одночасно звірячий і янгольський. Стадії його розвитку. Музика Вівальді...
— Попри всі зусилля, Ітару так і не вдалося «відновити» Віктора.
— Не бачу зв’язку з аутизмом.
— Зараз усе вказує на те, що Віктор був аутистом. І це, можливо, перша дитина з аутизмом, яку так ретельно вивчали.
— Німоту викликали роки, проведені в лісі?
— Є кілька гіпотез. Ітар уважав, що стан Віктора спричинений відсутністю контактів із суспільством та браком освіти. Але з’явилася й інша думка. Скажімо, протилежна. Віктор був аутистом від народження. Саме тому його покинули в лісі. Це аутизм був причиною вигнання, а не навпаки.
У Жанниній голові відлунювало речення: «Ліс кусає тебе...» Хоакіма покинули в лісі? Він народився з аутизмом? Чи став аутистом, бо його покинули? Правда була десь близько — але в руки не давалася.
— Нині вважається, що всі відомі історії диких дітей були випадками аутизму. Беттельгайм писав про це. На його думку, діти-вовки не втратили своїх інтелектуальних здібностей у дикій природі. Вони їх ніколи і не мали. Але важко прийняти, що дитину довели до такого стану, тож люди вигадували історії про всиновлення мавпами чи вовками... Так було, наприклад, із двома відомими дівчатками з Міднапора, що в Індії, Амалою й Камалою, яких у тридцятих роках описав отець Сінґг. Нині зрозуміло, що дівчатка були аутистками. Їхню прострацію, грубу, примітивну поведінку сприймали як повернення до тваринного стану. Насправді ж вони, вочевидь, були покинутими істотами якраз через свої вади...
Жанні захотілося запропонувати свою гіпотезу — яка втілилася в життя — про шизофреніка з двома особистостями, одна з яких страждає на аутизм. Відрізана від світу дитина всередині цивілізованого чоловіка. Але жінка вже здогадувалась, що Ґароді відреагує як Бернар Левель, кримінальний психолог: безглуздя.
Вона повернулася до чітких фактів справи:
— Деякі деталі на місцях злочину натякають на те, що вбивця страждає на аутизм.
— Це сміховинно. Така патологія не...
— Мені вже пояснювали. Але що ви про це думаєте?
Жанна дістала з сумочки знімки кривавих відбитків долонь. Фото блищали на сонці так сильно, що здавались охопленими вогнем. Директорка неспішно роздивилася світлини, така ж незворушна. Жанна вгадувала в ній унікальну силу характеру, хоч і не могла визначити її природу й походження.
— Це фото з місця злочину проти Маріон?
— Так. Але на інших двох такі самі відбитки.
— І що?
— Тут видно, що вбивця кружляє довкола тіла, вочевидь на чотирьох кінцівках. Його руки перевернуті відносно ніг. Схоже, це може бути ознакою аутизму.
— І ще багато чого. Це все, що у вас є?
Жанна ледве не згадала про залізний голос дитини-монстра. Його уникання слова «я». Літанія з «Porque te vas»... Але тоді довелося б пояснювати, де вона зібрала ці зачіпки.
— Що ви думаєте про ці малюнки? — запитала вона, показуючи фотографії кривавих написів. — Їх міг би залишити аутист?
— Так.
Жанна напружилась. Знову вона закинула вудку наосліп. І знову отримала позитивну відповідь.
— Поясніть.
— Я часто бачила такі алфавіти... Повторення мотивів. Розташування в просторі. Це може бути нова мова на кшталт тих, що інколи вигадують собі аутисти.
— Що вона означає?
— Зазвичай вона має Захисну функцію.
— Захисну?
— Малюнки, розташовані таким чином, відіграють роль бар’єра. Це фрески, завіси, що символізують кордон. Беттельгайм описав випадок однієї дівчинки, Лорі, яка будувала «кордони» з кори. Вона відтворювала майже ідеальні синусоїдні хвилі...