— Убивця хотів таким чином захистити місце свого жертвоприношення?
— Можливо. У якомусь сенсі свій світ.
Елен Ґароді глянула на годинник. Перерва на обід скінчилась. Жанна ввернула останнє запитання:
— А канібалізм може мати зв’язок з аутизмом — тісний чи далекий?
— А ви вперта, — роздратовано відказала психіатриня. — Я вже сказала, що вбивця не може страждати на таку хворобу.
— Але ж можна уявити собі якесь співвідношення між цими явищами?
— У певному сенсі, — поступилася Ґароді. — Лише в плані фантазій. Численні психотерапевти тридцятих років, наприклад Мелані Кляйн, відмічали, що сексуальні потяги аутистів агресивні.
— Аж до канібалізму?
— Фантазії можуть доходити й до пожирання, так. Але, знову-таки, ваш убивця не може бути аутистом. Ця патологія — справжнє розумове каліцтво, порівняне з фізичною інвалідністю.
Елен Ґароді повернула фотографії й підвелася.
— Перепрошую, — сказала вона, беручи свою сумочку. — Час працювати.
Жанна пішла слідом за нею. Вони пройшли через газон, зайшли до будівлі та спустилися сходами, що вели до перевдягальні. Судді в лице вдарив прохолодний подув кондиціонера. У неї виникло враження, ніби вона йде крізь крижане дзеркало.
— Цю штуку ніяк не можуть налаштувати... — пробурмотіла Ґароді.
Вона попрямувала до однієї із шафок уздовж стіни. Відчинила її, без найменшого сорому зняла купальник, тоді натягнула чорні боксери та ліфчик у тон.
Випросталась і запитала, дивлячись на Жанну:
— Що це за блузка?
На судді була блузка з дуже легкої бавовни, чорна й прозора, крізь яку проглядали обриси тоненького ліфчика. Вона відповіла нейтральним тоном експерта з розмінування, який перераховує складові бомби:
— Бавовна. Тонкий трикотаж. «Joseph».
— Мабуть, зводить хлопців із глузду?
Жінки засміялися. Жанна легко могла уявити, як іде на бранч із цією жінкою. Обмінюється кількома дурницями про чоловіків. Але тут Елен Ґароді витягла чорну рясу. Білий комірець. Чепець...
Жанна остовпіла. Психіатриня була черницею. Це пояснювало її холоднокровну реакцію на варварське вбивство Маріон Кантело. Вселенська сила віри.
— Познайомтесь, сестра Елен, — мовила психіатриня, імітуючи реверанс. — З ордену сьйонських кармеліток. Інститут Беттельгайма на 50 % релігійний. І як ви бачите, керує тут наша половина.
Жанна, приголомшена, не спромоглася нічого відповісти.
— Не вірте зовнішності, — всміхнулася сестра. — Особливо коли вона зовсім гола...
32
— Ну й тхне, правда?
Жанна була згодна. Вона стояла біля засклених корпусів лабораторії Павуа. Коли вона з’явилася на рецепції, Бернар Павуа вирішив сам спуститися до неї, а тоді вивів її надвір. Суддя міркувала чому. Усе придушував важкий, різкий, іржавий сморід.
— Це заводи Сен-Дені, — пояснив велет. — Рештки великого промислового розвитку департаменту. Знаєте, чому тут, у 93-му, з кінця XIX століття побудували стільки заводів?
— Ні.
— Через напрямок вітру. Парижани — капіталісти — хотіли впевнитись, що промислові запахи не посунуть на столицю. А особливо на захід, де будували люксові квартали Парижа. Коли я був малим, в Обервільє досі працювали заводи «Saint-Gobain», смердячи сіркою, а поруч спалювали кістки з боєнь Ля-Вієтт. Тоді казали не «тхне сіркою» чи «тхне смертю», казали: «Тхне Обервільє».
— Ви народилися в цьому департаменті?
— У Бонді. Як Андре Мальро.
Жанна обернулась і обвела поглядом довгу споруду з бетону й скла. Тисячі квадратних метрів наукової діяльності. П’ять поверхів стерильних приміщень, комп’ютерів і дослідників у білих халатах. Наочний доказ успіху Бернара Павуа. Повністю знезаражена наукова інституція в серці злиденного передмістя.
— Дев’яносто третій веде до зірок, — іронічно зауважила вона.
— Якщо в ньому залишитись. Я завжди хотів зробити щось для свого регіону. Тому й заснував цю лабораторію. Я міг би скніти по дослідницьких центрах, але хотів показати їм усім, що це північне передмістя не просто пекло із забруднення, бідності й насильства. Я не впевнений, що мені вдалося. Зрештою, зараз про нас знають переважно з новин про бунти в соцмістечках і двох бідолашних малих, які померли, заникавшись у трансформаторі...
Першого разу Бернар Павуа здався Жанні холодним незворушним буддою. Сьогодні він виглядав пристрасним, активним, захопленим. Ґолем із теплою кров’ю.
— Можу я закурити? — запитав він. — Вам не заважатиме дим?
— Зважаючи на навколишню атмосферу...
— Це перевага цієї місцини, — сказав Павуа, підморгнувши судді. — Нижче не впадеш.
Він спокійним рухом підкурив цигарку. Жанна помічала в ньому незвичний шарм. За силою, спокоєм відчувалася справжня доброта, бажання любити й захищати. Холодний добродій-товстун у квадратних окулярах і з пеліканячим зобом був іще й плюшевим ведмедем. Чоловіком, який міг зробити свою партнерку щасливою, але чиє життя пішло шкереберть кілька днів тому.
— Я читав газети, — сказав він. — Пожежа на рю Монсе. Упізнав на фото вашого колегу. Це пов’язано з убивством Неллі?
— Франсуа Тен — так його звали — виявив щось небезпечне для вбивці. Усе вказує на те, що його прибрали.
Павуа помовчав. Жанна знала, що він не казатиме їй банальних слів співчуття. Або нажаханих коментарів.
— Тепер слідство ведете ви? — запитав директор, видихнувши дим.
— Відверто кажучи, ні. Я навіть не мала права приїздити сюди першого разу.
— Я так і зрозумів. Той суддя був вашим другом, так?
— Дуже близьким. І я не покину розслідування, поки не знайду його вбивцю.
Вони крокували через просторе, поросле травою пустище. Порівняно з бездоганними газонами Ґарша пустир біля лабораторії виглядав бідненько. Зжовклі, облуплені ділянки, розкидані де-не-де багнисті калюжі...
— Що ви хочете дізнатися?
Жанна приїхала не для того, щоб розпитати цитогенетика про Неллі Баржак. Чи про можливі зв’язки між аутизмом і генетикою: на цьому вона вже зналася. Залишалася праісторія...
— Мене цікавить одне конкретне питання. Чи пов’язані між собою генетика і праісторія?
— Я не розумію вашого запитання.
— Наприклад, первісні люди мали відмінний від нашого каріотип?
— Тут радше треба питати палеоантропологів... Можу дати вам імена, якщо хочете.
— А ви — що ви знаєте?
— Небагато. Можу дещо вам розповісти, але повернімось у холодок. Ми тут зараз розтанемо на цій спеці.
Дорогою Бернар Павуа навмисно провів Жанну всіма поверхами, всіма лабораторними приміщеннями, не без певних гордощів. Як і вперше, суддю засліпило — в буквальному сенсі. У сонячному світлі лабораторні зали здавалися кришталевими. Шикувалися скляні шафи, лабораторні столи, мірні крапельниці, виблискуючи спалахами, зорями, світляними нитками. Вони пройшли повз стерильні приміщення, куди не потрапляли мікроби. Герметичні кімнати, куди тиск не пускав ані пилинки. Дослідницькі одиниці, всіяні комп’ютерами впереміш із мікроскопами.
Павуа взявся пояснювати весь процес визначення каріотипу, зупиняючись біля кожного приміщення, кожного інструмента. Центрифуга для відокремлення клітин. Нагрівальні шафи, виставлені на 37 градусів, для вирощування культури. Мікроскоп для спостереження за «метафазою», поділом хромосом, а тоді — для забарвлення та розташування в потрібному порядку. Потім зразок уносили в комп’ютер під унікальним номером — десять цифр, включно з датою. Зрештою результат пересилали замовнику — гінекологу, клініці чи лікарні.
— А праісторія? — нарешті нагадала Жанна.
— Я вам уже сказав, я не спеціаліст.
— Каріотип первісних людей відрізнявся від нашого чи ні?
— Звичайно. Неандертальці мали 48 хромосом замість сучасних 46. Як у шимпанзе.
— На якому етапі еволюції геном людини набув сучасного вигляду?