Керівниця майстерні відступила, щоб не затуляти найвищу та найкремезнішу, вдягнену в хутро фігуру, яка розмахувала списом. Масивне обличчя, наполовину сховане за довгим волоссям. Цей чоловік міг би бути членом технічного персоналу хардрок-гурту або вбивцею-дегенератом зі старого жахастика.
— Тотавельська людина. Європейський «еректус». Його скелет знайшли в Східних Піренеях. Йому 450 тисяч років. Він належить до гілки неандертальців. Власне, це «до-неандерталець»... Він іще не вміє користуватися вогнем. Послуговується двобічними знаряддями. Полює і живе в печерах, звідки спостерігає за хижаками. Трапляються випадки канібалізму...
Жанна була впевнена, що вбивця під час нападів уважає себе одним із цих первісних створінь.
— Він уже має релігію? — запитала суддя.
— Релігія починається пізніше, разом із похованнями. Близько ста тисяч років тому. Тоді неандертальці та кроманьйонці поклонялися силам природи.
Жанна подумала про криваві написи на місцях злочинів.
— Це тоді вони починають малювати на стінах печер?
— Ні. Неандертальці так ніколи й не розвинули мистецтва наскельного живопису. Вони зникли близько 30 тисяч років тому. За цей час розвинулися кроманьйонці. А з ними і наскельні малюнки.
— Це доба розписів у печерах Коске, Ласко?
— Так, вони були створені впродовж цього періоду.
— Що ви можете розповісти мені про наскельний живопис?
— Це не моя спеціальність. Якщо хочете, дам вам контакти експерта. Це мій друг.
Ізабель Вйоті перейшла до групи людей, одягнених у вивернуті шкури а-ля індіанці сіу.
— Ось кроманьйонці.
Як і першого разу, Жанна здивувалася: вона завжди уявляла прадавніх людей як мавпоподібних істот у хутрі, що никаються по печерах. Насправді ж кроманьйонці радше нагадували північноамериканських індіанців, якими їх зображають у вестернах. Довге чорне волосся, шкіряні туніки й штани, прикраси, хитромудрі знаряддя.
— Оці — кочові мисливці-збирачі. Вони добре знаються на обробці каменю, шитві, кушнірстві... Гряде людська цивілізація...
— У них були сутички між кланами?
— Ні. Вони занадто переймалися виживанням. Вважається навіть, що різні групи допомагали одна одній. У кожному разі, між кланами створювали шлюби, щоб уникнути ендогамії.
Жанні захотілося запитати мисткиню про заборону інцесту, одне з найдавніших правил людського світу, але це було недоречно. До того ж уся ця лекція давала не надто багато інформації про вбивства та того, хто їх скоїв. Схоже, вбивця запозичив окремі знаки, ритуали з різних періодів, безсистемно. Жанна вирішила: вбивця не мав ґрунтовного антропологічного знання. Лише фантазії, висмикнуті навмання з книжок, музеїв...
— Тоді, — вела далі Вйоті, — настала неолітична революція. Десять тисяч років тому. Клімат теплішає. Степ, заселений великими стадами, перетворюється на лісовий масив. Вимирають мамонти. А люди за кілька тисячоліть опановують тваринництво та землеробство. Тоді й починається насильство між людьми. Кожне плем’я жадає запасів сусіда. Зерна. Стад... Жан-Жак Руссо мав слушність: насильство народжується разом із власністю. Невдовзі відбувається відкриття металу. Бронза, потім залізо. Окреслюються релігії. З’являється письмо. Праісторія переходить в античність...
Жанна задумалась. Вона й не знала до ладу, чого очікувала від цієї лекції, але в голові нічого не клацнуло. Принаймні жінка не почула нічого, що прояснювало б поведінку вбивці. Що дозволяло б установити зв’язок між праісторією та двома іншими одержимостями вбивці: аутизмом і генетикою.
— Дякую за цей виклад, — сказала Жанна, допивши чай — майже холодний. — Можна поставити вам кілька запитань про Франческу Терсію?
— Без проблем.
— Як давно вона працювала у вашій майстерні?
— Два роки.
— У неї було дві освіти, правильно?
— Так. Скульптура й антропологія.
— За яких обставин ви її найняли?
— Я встановлювала скульптуру в барселонському музеї науки «CosmoCaixa». Вона прийшла показати мені своє портфоліо. Я ні секунди не вагалася.
— Яким було її життя у Франції? Вона зорієнтувалася, призвичаїлася?
Ізабель Вйоті махнула на статуї.
— Ось вони, її орієнтири. Тумай, неандертальці, мадленська людина — вона жила з ними. Справжня фанатка.
— У неї був хлопець?
— Ні. Скульптура була всім її життям. Не лише тут, до речі. У неї вдома також, у її лофті в Монтреї. То сучасніші, особистіші роботи.
— Які вони?
— Досить дивні. Франческа послуговувалася нашою технікою лиття, але на сучасні сюжети з гіперреалістичними персонажами. Переважно дітьми. Реально моторошні штуки... Але про неї починали говорити. Вона навіть виставлялася в одній галереї.
— У вас є ключі від лофта Франчески?
— Вона завжди лишала тут комплект.
— Можете дати їх мені?
Ізабель Вйоті завагалася.
— Вибачте, що питаю, але... це ж не дуже поширена практика — коли слідча суддя сама приходить на допит, так?
— Такого ніколи не буває.
— Ви справді ведете цю справу?
— Аж ніяк.
— Я так і думала, — всміхнулася мисткиня. — Отже, це... особиста справа?
— Особистіше нікуди. Франсуа Тен, загиблий суддя, був моїм другом. Я зроблю все, щоб зупинити вбивцю.
Ізабель на хвилинку відійшла. У залі западали сутінки. Очі статуй блищали в пітьмі, наче зірки якоїсь загадкової галактики. Мертвої галактики, але чиє світло досі було видно.
— Ось. Рю де Феянтін, 34, неподалік від станції Круа-де-Шаво, Монтрей.
Шефиня поклала до Жанниної руки в’язку ключів.
— Попереджаю вас, там справжнє звалище. Я їздила туди пошукати одяг до похорону. У Франчески не залишилося рідні в Аргентині. Вона була дитям диктатур. Її батьків убив режим. Я... — Ізабель замовкла, вочевидь від напливу почуттів. Тоді взяла себе в руки. — Коли я туди їздила, то помітила дещо дивне...
— У її майстерні?
— Так. Бракувало однієї скульптури.
— Якої?
— Не знаю. Тієї, роботу над якою вона закінчувала. Франческа працювала на спеціальному підвищенні в центрі зали. Система блоків і лебідок дозволяє тримати скульптуру рівно та переміщати її, коли вона готова. На підвищенні нічого не було, але системою тросів нещодавно користувалися. У мене око бите. Це моя робота.
Райшенбах і його люди не помітили цієї деталі.
— Можливо, Франческа передала цю роботу в галерею?
— Ні. Я їм телефонувала. Галеристи нічого не отримували. До того ж вони не очікували нічого наступні пів року. Сказали, що Франческа працювала над таємним проектом, який неабияк її захоплював.
— Думаєте, цю скульптуру хтось украв?
— Так. Мабуть, після її смерті. Це чисте божевілля.
Нейрони в Жанниній голові стали на місце. Правда була ще божевільніша, ніж думала Ізабель Вйоті. І суддя щойно її зрозуміла.
Вона знала, хто крадій.
Франсуа Тен власного персоною.
Жанна пригадала його останнє повідомлення за кілька годин до смерті: «Приїжджай до мене ближче до десятої вечора... Спочатку треба з’їздити пошукати дещо у Франчески Терсії, третьої жертви. Побачиш. Здуріти можна!» Це ще слабко було сказано. Перед тим як поговорити з подругою, Тен хотів забрати цю скульптуру у Франчески. Навіщо?
Але тут Жанна зрозуміла ще дещо.
Дещо ще божевільніше.
Вона бачила цю скульптуру.
Та дивна істота, що горіла з Теном у пожежі.
Той Ґолум, якого вона прийняла за вбивцю. Почорніла від вогню дитина-монстр. Її рухи та каліцтва були не чим іншим, як спотворенням силікону від полум’я. А те, що Жанна прийняла за напад — наче вбивця тримав Франсуа Тена у вогні, — треба було розуміти навпаки.
Тен намагався будь-якою ціною вберегти статую від пожежі. Ось чому на його руках знайшли пластик, полімери та лак. Залишки розплавленої скульптури. Ось чому тіло вбивці так і не знайшли. Убивці не було. Принаймні в тій квартирі.