— Повернімось до живописних технік первісних людей. Як вони виконували розписи?
Фроманталь зняв окуляри й засунув їх у кишеню піджака. Схоже, він зрозумів, що без лекції не обійтись. По той бік дверей гудів вернісаж, але це, здавалося, не надто його непокоїло. Жанна здогадалася: його доволі сильно засмутило, що Айша пішла...
— Почнімо спочатку, — заговорив він. — Золота доба наскельного живопису починається приблизно 40 тисяч років тому, а завершується 10 тисяч років тому. Є ціла купа течій, мотивів, стилів, але я не хочу ускладнювати вам життя. Просто знайте, що ці малюнки завжди створювали в глибині печер. Що досить-таки дивно.
— Чому?
— Бо, всупереч поширеній думці, люди не жили в печерах. Вони жили біля самого входу. Або будували курені. Натомість малювали завжди у важкодоступних лабіринтах. Вони захищали свої розписи. Можливо, це навіть були священні місця... Наче храми.
— Як саме вони малювали?
— Про їхню техніку ми маємо доволі точні дані. Учені знаходили їхні олівці, пензлі. Художник працював з одним чи двома помічниками, які готували йому фарби, вугілля, марганець. Майстер залазив на своєрідну драбину. В одній руці пензель, у другій — лойова свічка.
— Лойова?
Ще одна деталь, яку Жанна випустила з уваги. Залишки лою на місцях злочину.
— Йому потрібно було джерело світла. Так він освітлював своє «полотно». Тваринним жиром.
Під час жертвоприношення вбивця справді поводився як первісна людина: повторював ті самі рухи, використовував ті самі інструменти, діяв у таких самих печерах — от тільки стародавні лабіринти замінив сучасними парковками.
Жанна витерла лоб і потилицю. Вона вся спітніла. Фроманталь цього ніби й не помічав.
— Що переважно зображали ці розписи?
— Переважно тварин.
— Відомо чому?
— Ні. Знову-таки, нам бракує ключа. Одні дослідники думають, що кроманьйонці вважали тварин божествами. Інші припускають, що малюнки мали на меті просто прикликати милість вищих духів під час полювання. Ще інші вбачають у них сексуальні символи. Кінь як чоловіче начало, бізон як жіноче... Але по всьому світу є мільйони малюнків, і їм можна приписувати казна-що. Як на мене, все простіше.
— Тобто?
— Це просто репортажі. Homo sapiens sapiens зображали те, що бачили щодня, — тварин. От і все.
— Це не так романтично.
— Залежить від тварини.
Фроманталь узяв книжку з полиці, якої Жанна не помітила за картонками. Не вагаючись надягнув окуляри й розгорнув видання:
— Наскельні малюнки також зображають напівтварин-напівлюдей. Як, наприклад, цей...
Він тицьнув пальцем у знімок: людська постать з оленячими рогами, геніталіями, розташованими позаду, як у котячих, та кінським хвостом.
— Або ця фігурка, вирізьблена з бивня мамонта...
Галерист розгорнув сторінку зі статуеткою людини з левиною головою.
— І це теж репортаж? — іронічним тоном запитала Жанна.
— А чом би й ні? — серйозно відказав Фроманталь. — Уявіть на секунду, що за незапам’ятних часів ці створіння справді існували. Зрештою, античні легенди не взялися нізвідки. Можливо, грецька міфологія черпає своїх персонажів із реального життя, хоч вони й жили за тисячі років до того. Хіба не захопливо думати, що ці малюнки — це своєрідні фотографії якоїсь магічної реальності, що існувала до нас? Наприклад, в одній печері намальовано чоловіка з головою бізона, який ніби грає на флейті чи музичному луку. Чи це не предок фавна? Бога Пана? Хто сказав, що такого створіння ніколи не існувало?
Галерист, чий лоб був усіяний крапельками поту, починав скидатися на божевільного вченого. Щоби привести його до тями, Жанна наважилася на провокацію:
— Тепер моя черга показати вам своїх істот.
Вона витягла інші знімки. Розчленовані, вительбушені, пожерті жертви. Справедливо чи ні, Жанна чомусь уважала, що Жан-П’єр Фроманталь був достатньо міцним, щоб витримати ці картини. Справді, він і оком не повів.
— Три жертви, — сказала Жанна. — Ви бачите зв’язок між цим варварством і звичаями доісторичних часів?
— Він пожер їх?
— Частково. Але перш за все я шукаю збіги в... естетиці між цими жертвоприношеннями й ритуалами, які колись практикували люди. Ви їх бачите?
— Це Венери, — заявив галерист безапеляційним тоном.
— Венери? Що ви маєте на увазі?
Фроманталь витягнув хустинку й витер чоло.
— Коли первісна людина почала домінувати над природою, то думала, що над нею, своєю чергою, домінують вищі сили... Вона взялася поклонятися божествам, духам, створеним за її подобою. А першими божествами були богині. Примітивні Венери з важкими грудьми, широкими стегнами. З ознаками родючості. Це також безликі жінки. Учені знайшли чимало статуеток. Ці богині ніколи не мають чітких рис обличчя. Вони... узагальнені. Думаю, ваш убивця добивався аналогічного ефекту, коли калічив своїх жертв.
Жанна й собі глянула на фото. Це була незвична ідея, але Фроманталь мав рацію. Можливо, удари по обличчю були спричинені не просто нападами жорстокості. Убивця знеособлював своїх жертв.
І, хоч як це парадоксально, робив із них богинь...
— Є також правило ромба, — додав Фроманталь.
— Якого ромба?
Експерт обвів контури тіл пальцем.
— Ваші жертви вписуються в ромб. Досить маленькі голови. Широкі стегна й груди. Ніг немає... Ці тіла виглядають достоту як відомі статуетки архаїчних Венер. Можу показати вам інші фото...
Жанні на думку спав похмурий спогад. Іронічний тон Франсуа Тена в ресторані: «Чоловіки віддають перевагу товстухам».
— Якими силами наділяли цих богинь?
— Родючістю, звісно. Усвідомивши свою смертність, первісні люди спрямували всі свої надії, всю свою віру на народження. І на жінку.
Жанна достатньо про це знала. Уся ця історія оберталася довкола родючості. Канібалізм. Амніотична рідина. Підбір опасистих жертв...
Двері комірчини відчинилися. На порозі стояла Айша, вперши руки в боки.
— Досі балакаєш із кицюнею?
Фроманталь, схоже, не вчув сарказму: був надто щасливий побачити свою принцесу. Він простягнув до неї руки. Жанна скористалася моментом та вислизнула з комірчини. І нарешті глибоко вдихнула.
36
— Я тебе розбудила?
— Ти на годинник дивилася?
— Я хотіла попрощатись.
— Ти кудись їдеш?
— Манаґуа. Нікарагуа.
Райшенбах видихнув у слухавку.
— Думаєш, убивця там?
— Убивця і його мотив.
— Просто тому, що Тен і твій психіатр дзвонили одному й тому ж кренделю?
— Не тільки. За п’ять днів до смерті Неллі Баржак отримала від Мансарени бандероль чи посилку через UPS.
— Що в ній було?
— Точно не знаю. Думаю, зразки крові.
— І все?
— Ні. Пригадай, мій психіатр, Антуан Феро, також полетів до Манаґуа. Я спочатку думала, що він тікає від убивці, сина свого пацієнта. Але все навпаки. Він його переслідує. З тієї чи іншої причини він знав, що треба їхати до Манаґуа. Вирішив полетіти туди й зупинити психа. І навіть випередив його, судячи з деяких фактів.
— І хто ж наступна жертва? Мансарена?
— Імовірність висока.
— Чому він?
— Не знаю. У мене таке враження, що в центрі подій стоїть якась історія з кров’ю. Із зараженням. Або чимось незвичайним, чого я ще навіть не уявляю.
— Твоя історія — це якийсь детективний роман.
— Побачимо.
— То навіщо ти мені дзвониш?
— Через номери. Дай мені мобільний Мансарени. І координати агрономічного інституту в Тукумані, в Аргентині.
— Ти це просто так не облишиш, еге ж? У мене їх уже немає. Та й ти сама можеш їх знайти.
— Захищений мобільний номер у Манаґуа?
— У тебе є назва банку крові. А щодо агрономічного інституту, то їх у тому місті навряд чи ціла купа. Викрутишся.
Жанна очікувала на цю відповідь.