Жанна пошукала інших дверей. Вона сподівалася знайти кабінет Мансарени чи його секретарки. А там — відкопати його домашню адресу. Якщо Вампір не йшов до судді, суддя піде до нього... Ще один коридор. У кожному кабінеті була скляна переділка, крізь яку Жанна бачила, що відбувається. Ніхто не звертав на неї уваги.
Її зупинив якийсь звук. Гудіння центрифуг. Циліндри без упину оберталися, наче в автоматичній пральні. Суддя підчитала статті на цю тему. Після забору крові плазму відділяють від кров’яних тілець і пластинок у центрифузі. Саме в плазмі містяться цінні білки, зокрема славнозвісний VIII-фактор — коагулянт, якого позбавлені хворі на гемофілію типу А. Жанні нелегко було переконати себе, що перебуває в благодійному місці, яке допомагає рятувати життя.
Наступне приміщення. Рожеві стіни. Холодильні камери, в яких, вочевидь, містилися зразки, що їх мали відправити до США. Ще там стояли скляні шафи, полиці в яких рухалися, струшуючи темні посудини — мабуть, щоб кров не згорталася. Жанна подумала, що якби американці приїхали подивитися, то, певно, не купували би плазму в Едуардо Мансарени.
Нарешті — адміністративна частина. Кабінети. Вентилятори. Секретарки з високими зачісками. Жанна пройшла повз них не дивлячись: вона здогадувалась, що лігво боса мало розміщуватися в кінці коридору. За першим поворотом від коридору відгалужувався придаток, у якому було двоє дверей — одні ліворуч, другі праворуч. Перші були зачинені. Другі — відчинені, але за ними було порожньо. Кабінет секретарки. Жанна помітила старомодну підшивку, що лежала біля друкарської машинки. Аркуші з пробитими дірками, надіті на два сталеві кільця.
Вона швидко прогорнула її. МАНСАРЕНА. ЕДУАРДО. Документ містив особисті контактні дані начальника. Адреса в нікараґуанському стилі. Манагуа стільки разів руйнували землетруси й циклони, що у вулиць та проспектів не було ні назв, ні номерів будинків. Тож тут орієнтувалися за сторонами світу, назвами кварталів та іншими вказівками — досить-таки колоритними.
Жанна знайшла папірець, ручку й переписала інструкцію: «Тіса Bus, 1 cuadra del lago y 1 cuadra у media arriba». Що означало приблизно таке: починаючи від кінцевої автобуса «Тіса», треба орієнтуватися на точку десь між одним кварталом у напрямку озера й півтора кварталу нагору, тобто на схід... Жанна записала, подумавши, що таксист зрозуміє.
За кілька хвилин вона вже була надворі. Водій миттю зреагував на загадковий текст. Жанна всілася на своє місце. Попросила ввімкнути кондиціонер на максимум. Витерла лице парфумованими вологими серветками, які купила в мадридському аеропорту, — поки що це була її найкраща ідея.
І спробувала заспокоїтись.
Западала ніч. Жанну терзало погане передчуття. Може, вона запізнилася... Може, Хоакім уже завдав удару... Може, Мансарена...
Жінка здригнулася.
І зрозуміла своє передчуття.
Мансарена був ні до чого.
Йшлося про Антуана Феро. Жанна все більше переконувалась у своєму припущенні. Він знайшов Хоакіма та його батька в Манагуа. Хотів закликати їх до здорового глузду. Просив їх здатися поліції.
І цей учинок коштував йому життя.
41
Жанна доїхала до району Мансарени, щойно почало темніти. Таксист пояснив їй, як дійти до його вілли пішки. Ліхтарі ще не горіли. Жінка поспіхом пішла вулицею. Вона хотіла подзвонити в його двері, перш ніж увімкнеться електричне освітлення, — ось така ідея.
Навколо панувала приголомшлива тиша. За мурами та парканами гусли в темряві будинки. На вулиці й за вікнами не було ні душі. Жаннині кроки відлунювали в пітьмі під кронами «чиламате» — могутніх дерев, назву яких вона прочитала в путівнику, купленому в мадридському аеропорту. Нарешті суддя знайшла потрібний будинок: їй його описав таксист.
Подзвонила, зазираючи понад ґратами. Вілла виглядала скромно. За рожевими бугенвіліями, фіолетовими орхідеями, кремезними пальмами виднілися сірі стіни, червоний дах, типові для нікараґуанської архітектури відкриті веранди й тераси. У ці споруди просочувалося повітря, спека, садові рослини. Житла тут знімали стіни, як знімають піджак на неформальній вечірці.
Ніхто не відчиняв. Де охоронці? Слуги? Жанна знову подзвонила. Світло не вмикалося. Лише на одній з веранд мерехтіло слабке світіння. Мабуть, пастка для комарів. Едуардо Мансарени не було вдома. А його персонал пішов у відпустку. Жанна відчула себе по-справжньому пригніченою. Всі її зусилля були скеровані до цієї миті — і ця мить нічого не дала. Жінка стояла на порозі чужого будинку, в темному безлюдному кварталі, більш ніж за десять тисяч кілометрів від дому...
Вона вже збиралася йти, коли їй сяйнула ідея. Невеличкий обшук по-тихому... Погана ідея за визначенням. Прямий шлях до манаґуанської в’язниці... Пізно. Жанна вже хапалася за клямку воріт — двох фігурних стулок із кованого заліза, прикрашених візерунками й завитками. Відчинено. Жанна роззирнулася навколо, а тоді прослизнула до саду. Собаки не було. Усе тихо. У жінки пересохло в роті, наче в цегляній печі, зате все тіло змокло від поту. Вона проникла до саду. Вона перейшла межу закону. Шляху назад не було.
Жанна пройшла через сад. М’яка трава. Гігантські квіти. Пальми з сірими, потрісканими, як ананас, стовбурами. Ступила на щось тверде. Плитка, зарита поміж зелені. Перша веранда. По центру дзюркотів фонтан. Попід стелею крутився вентилятор, розганяючи тепле повітря. У кутку гудів телевізор із вимкненим звуком — джерело світла, яке вона помітила з-за паркану. Ввімкнений телек натякав на те, що господар поспішав, коли йшов. Відсутність слуг посилювала погане передчуття. Що тут сталося?
Жанна дійшла до вітальні — такого собі продовження тераси. Усе було відчинено. Мансарена точно не боявся злодіїв. Саме коли вона заходила до кімнати, ввімкнулися вуличні ліхтарі. Жанна підскочила й кинулася праворуч, у сховок. Порахувала до десяти, тоді наважилася визирнути. На дорозі нікого не було. Вона знову оглянула приміщення. Крізь ковані ґрати паркану, дерев’яні панелі стін, планки жалюзі просіювалися промені ліхтарів, відкидаючи косі перехрещені тіні.
Суддя пішла далі. Сюди не потрапляв жоден вітерець. Вона наче йшла повільними водами, що тиснули їй на плечі. Інтер’єр. Недбало розставлені в тіні крісла. Довгий, накритий клейонкою стіл. Бар із рядами пляшок. З глибини етажерки за Жанною спостерігали очі глиняної маски. Від підлоги здіймався різкий запах жавелевої води. Схоже, персонал провів тут ударну операцію з прибирання, перш ніж зникнути. Чому вони залишили все відчиненим?
Сходи. Жанна для годиться гукнула: «Сеньйоре Мансарено?» їй відповіла тиша, яку переривали лопаті вентилятора на веранді. Суддя піднялася. Другий поверх. Коридор. Спальні. Стіни з фарбованого бетону, колір морської хвилі, яскраво-помаранчевий. Дерев’яні ліжка. Плетені меблі. Крізь вікна, так само завішані жалюзі, світлими смужками — електричне світло.
Жанна йде далі. Вона вже все зрозуміла. Через запах. Сильний. Солодкуватий. Нудотний. Щось між гнилими фруктами й дичиною. Кінець коридору. Наступні двері. Прочиняючи їх, Жанна вже знає, що розкрила таємницю.
Едуардо Мансарена сидить за письмовим столом під увімкненим кондиціонером, його голова лежить на столі. Череп розітнутий надвоє, наче репнутий кавун. Мозок витік із нього на шкіряний підлокітник. Над головою кружляє хмарка мух.
Хоакім випередив Жанну.
Дихаючи ротом, жінка заходить до кімнати, порпається в сумочці, знаходить між помадою й жувачкою латексні рукавички, які досі носить із собою. Натягує їх і приглядається до картини перед нею, освітленої лише непрямим світлом ліхтарів. Відзначає відразу кілька деталей.