Нільс Аґосто,
18 травня 2008 року, Кампо-Алеґре, Формоса
Першою дивною деталлю було місце, зазначене біля підпису. Кампо-Алеґре, Формоса. Жанна не чула, щоб у Нікарагуа був регіон під назвою Формоса. Зате однойменна провінція існувала в Аргентині, на півночі, у дуже віддаленому регіоні — Нордесте. Суддя перечитала лист. Едуардо Мансарена відправив посланця, щоб той знайшов сліди інфекції в Аргентині. Боявся спровокувати пандемію у власній країні, імпортуючи звідти кров? Чи навпаки — особисто цікавився цією загадковою «хворобою»?
Жанна впорядкувала події за хронологією. Лист був датований 18 травня. Мансарена, мабуть, отримав зразок через тиждень. Що ж він із ним зробив? Напрошувалася гіпотеза: він відправив його знайомому спеціалісту у Франції... Неллі Баржак. Це й була посилка UPS, яку цитогенетикиня отримала 31 травня.
Неллі зробила аналіз зразка, але вбивця забрав його та стер результати. Чому? Хоакім знав про цю патологію? Страждав на неї? І як це пов’язано з Маріон Кантело, юною медсестрою в закладі для аутистів, і Франческою Терсією, фантасмагоричною скульпторкою?
Між цими елементами був іще один зв’язок. Прямий зв’язок між листом Нільса Аґосто та хворобою Хоакіма. Чоловік буквально писав про «Ліс Душ». La Selva de las Almas.
Проте це словосполучення можна також було перекласти як «ліс духів» або «ліс манів» — духів мертвих в Античності. У Жанни у вухах досі лунав залізний голос, який промовляв французькою в кабінеті Феро: «Його треба слухати. Ліс духів».
Коли психіатр запитав Хоакіма, чи він бував у тому лісі в дитинстві, адвокат під гіпнозом просто повторив запитання. Що мовою аутистів могло означати «так»...
Усе сходилося. Вбивця родом не з Нікарагуа, а з Аргентини. Що могло свідчити про зв’язок із Франческою Терсією, яка сама була аргентинкою... А також пояснювати дзвінок Франсуа Тена до агрономічного інституту в Тукумані, що на північному заході країни. Але Жанна пригадувала, що Тукуман і Формосу, що на північному сході, відділяють понад тисячу кілометрів.
Забагато питань. Недостатньо відповідей...
Поки що Жанна хотіла перевірити свою гіпотезу стосовно Неллі Баржак. Жінка швидко піднялася до свого номера, ввімкнула кондиціонер на повну, взяла з мінібару ще одну колу-лайт. Набрала на мобільний Бернара Павуа, директора однойменної лабораторії.
Дев’ята вечора тут. Четверта ранку в Парижі. Жанна знала, що Павуа не сердитиметься на неї, якщо вона його розбудить. Форс-мажор. Здоровань відповів бадьорим голосом після другого гудка. Він не спав.
Жанна вибачилася за пізній дзвінок. Чоловік не висловив ані найменшого подиву.
— Як ваше розслідування? Від ваших колег нічого не чути.
— Не знаю, як справи в них, а от мені довелося вирушити в мандри.
— Куди?
— Манагуа, Нікарагуа.
— По слідах убивці?
— Саме так.
— Це ваша карма, я вас попереджав. Навіщо ви мені дзвоните?
— Тридцять першого травня Неллі Баржак отримала з Манаґуа посилку через UPS.
— І що?
— Відправником була лабораторія «Plasma Іпс». Єдиний приватний банк крові в Манаґуа. Якщо точніше, чоловік, який надіслав ту посилку, — це такий собі Едуардо Мансарена, директор лабораторії.
— Ніколи про такого не чув.
— Його кличуть Манаґуанським Вампіром.
— Це різні світи... Ви бачилися з ним?
Жанна пригадала розчленоване ожиріле тіло. Плоть у процесі розкладання. Криваву кірку на книжках. І не стала вдаватися в подробиці.
— Я просто хотіла викласти вам одну гіпотезу.
— Кажіть.
— Судячи з усього, в цій бандеролі був зразок крові. Зараженої крові.
Павуа здивовано запитав:
— Що за хвороба?
— Я нічого про це не знаю. Якась рідкісна недуга. Можливо, ендемічна для одного регіону Аргентини. Вочевидь, щось близьке до сказу.
— І він відправив таку штуку до нашої лабораторії?
— Він був знайомий з Неллі. Хотів, щоб вона провела аналізи й визначила хворобу.
— Неллі на цьому не спеціалізувалася.
— Але у вас є необхідне для таких досліджень обладнання?
— Так і ні. Проте головне, що відправляти заражений зразок поштою було б чистим божевіллям.
Жанна вже думала про цей аргумент. Мансарена, мабуть, ужив запобіжних заходів.
— Які види аналізів могла проводити Неллі? — запитала суддя. — Вона могла б виявити вірус?
— Точно ні. Ви плутаєте масштаби. Вона могла б виявити лише паразитів, мікробів. Або бактерії. Віруси мають набагато менші розміри... У кожному разі, кажу ж вам, це абсолютно не наша парафія!
— Такі аналізи могли б залишити сліди у вашій лабі?
— Ні. Якщо Неллі не зберегла інформацію на комп’ютері, то ніхто нічого не бачив і не чув.
Жанна намагалась уявити таку сцену, але Павуа відкинув її версію:
— Усе, на що ви натякаєте, безглуздо. Із простих міркувань безпеки. Неллі ніколи не пішла б на такий ризик. Ви розумієте, що наша лабораторія отримує та вивчає тисячі зразків на тиждень? Уявляєте, які наслідки для аналізів мало б зараження?
— А генетичний аналіз? — припустила вона. — Ви розповідали про відділення, де можуть виявити спричинені генетичними проблемами патології.
— За умови, що ми знаємо відповідний ген. Ми можемо підтвердити наявність аномалії в даному контексті. І точно не вести унікальних досліджень.
Наполягати не було сенсу. Жанна йшла хибним шляхом. Вона попрощалася з Бернаром Павуа, пообіцяла тримати його в курсі й поклала слухавку. Жінка змусила себе покинути будь-які роздуми до ранку. Вимкнула кондиціонер: вона змерзла як цуцик. Прийняла теплий душ, тоді натягнула боксери й футболку зі своєю улюбленою групою — «Nine Inch Nails». І відразу лягла. Поки що це був найкращий варіант.
Вона вимкнула світло, думаючи про Антуана Феро. Чи він уже помер, як вона думала за кілька годин до того? Чи, навпаки, просувався з власним розслідуванням?
За кілька хвилин Жанна спала без задніх ніг у глибині печери, оточена первісними людьми з мавпоподібними обличчями.
44
Банк крові, два.
Десята ранку. У «Plasma Іпс» усе здавалося в нормі. Жанна очікувала, що центр буде зачинено. Або що вхідні двері перегороджуватиме чорна стрічка. Ніяких незвичайних деталей. Ніщо не сповіщало про смерть Манаґуанського Вампіра. Торгівля кров’ю тривала. Неспинна, як течія багряної ріки.
Жанна пройшла через першу лінію охоронців. Вона відчувала під ногами жар розпеченого до білого асфальту. Задуха, здавалося, була ще гірша, ніж напередодні. Опівдні місто нагадуватиме кипучий кратер.
Усередині спокійно велася робота. Черга. Скрипучі стійки рецепції. Гомінкі телевізори. Жанна помітила пекінеску, що йшла через фоє. У жіночки були червоні очі.
Жанна вирішила говорити прямо:
— Ви мене впізнаєте? Я приходила вчора зустрітися з Едуардо Мансареною.
Обличчя секретарки напружилося.
— А ви хто така?
— Це я знайшла тіло Едуардо.
Жінка скам’яніла. Жанна помахала суддівським посвідченням.
— Я слідча суддя з Франції. Убивство вашого начальника пов’язане з кримінальним розслідуванням, яке я веду у своїй країні.
Секретарка витягла з рукава серветку, наче білий прапор, і висякалась.
— Чого... чого ви хочете?
— Хто такий Нільс Аґосто?
Жінка змірила Жанну недовірливим поглядом, ніби в цьому запитанні чаїлася пастка. Довкола них панував гамір. Туди-сюди ходили медсестри з переносними холодильниками. До виходу прямували, підтримуючи одне одного, люди з похмурим виглядом.
Пекінеска кивнула на двері.
— Ходімо до того кабінету.
Вони зачинилися в кімнаті, куди крізь віконечко проникало сонце, спалюючи все на своєму шляху. Там було, мабуть, градусів сорок. Жанна подумала про лазню без води й пари.