Жанна шукала прихистку в сні. Розбудив її холод. Тремтячи, вона обернулася й покопирсалася в сумці на задньому сидінні. Знайшла трикотажне поло, яке дало б змогу протриматися до першого-ліпшого села, де можна було закупитися чимось теплим.
— Ви бачили цих селюків?
Ніколас показував на поденників, скупчених у відкритому кузові вантажівки, що їхала перед ними. На всіх було народне вбрання. Маленькі пістряві півники, вони із загробним виразом облич сиділи на купах яблук, бананів та інших фруктів.
— Знаєте, чого вони такі набурмосені?
— Їм холодно?
— Та ні. Це молоді подружжя. Вони везуть фрукти. Це обряд ініціації. Перед мандрівкою вони утримувалися від статевих зв’язків.
— Чому?
— Щоб їхня сексуальна енергія передалася фруктам і ті дозріли. Якщо по прибутті фрукти виявляться стиглими, значить, обряд минув успішно. Як вам, хіба не тупість?
Жанна не відповіла. Подумала, що з тривалістю її утримання вона могла б змусити дозріти цілий садок... Але її починало втомлювати зубоскальство водія. Він неначе відчув це. І додав спокійнішим тоном:
— В’їжджаємо в Сололу. Столицю департаменту.
Будинки з саману, бетону, шлакоблоків. Реклама. Сучасні бутики, які своєю пістрявістю, неоновими вивісками, непотребом у вітринах нагадували перекинутий смітник... Попри візуальний бруд, попри вологу сіру погоду, окремі деталі чітко вказували на тропіки. Особливо лавки з вуличною їжею, де працювали підлітки в дірявих светрах, — звідти здіймалися кільця темного диму й ширилися запахи деревного вугілля, пересмаженої олії та кукурудзи гриль, що уособлювали, у зменшеному масштабі, цей куточок світу...
— За кілька кілометрів побачимо озеро.
Одяг знову змінився. Тепер чоловіки носили вишиті бриджі, сорочки в стилі Дикого Заходу й ті самі білі ковбойські капелюхи з широкими крисами. Жінки були блакитні, рожеві, бузкові... Вони носили дрова на спині, дітей на грудях і шаль, обмотану довкола голови, — imago mundi, образ усесвіту.
— Ми на території кіче, — зауважив Ніколас зненацька лекторським тоном. — Самі кіче поділяються на кілька мовних спільнот — усі живуть на берегах озера: какчикелі, цутухілі, кіче... Ну, це складно.
Жанна ввернула запитання:
— Кіче — це ваш етнос, так?
Той не відповів. За поворотом на обрії з’явилось озеро. Абсолютно гладенька поверхня води здавалася шовковистою та сріблястою, як шерсть пантери чи ягуара. Але протилежний берег був так далеко, що зникав уві млі. Не видно було в тумані й трьох вулканів, які мали нависати над озером. Жанна була розчарована. Вона очікувала на дбайливо промальований пейзаж із листівки. Озеро, затиснуте в складках лісу й базальту. А побачила лише однотонний обшир, загублений у хмарах.
Тут панувала неспокійна атмосфера. Здавалося, тут працювало дві сили. Життя. Коріння маянського світу. З його туманами та легендами. Але й смерть. Деструкція та агонія. Жанна знала, що довкола цього кратера військові застосовували проти партизанів-індіанців найжорстокіші методи. Цей краєвид у стилі швейцарських озер був місцем справжнього геноциду.
Ніколас зупинив машину. Запропонував Жанні вийти. Тоді розкинув руки, стоячи лицем до озера.
— Центр маянського світу. Пуп землі та неба! Тут ти знайдеш усе, що шукаєш, juanita. Найтрадиційніші народи Гватемали. Найстародавніших маянських богів. А також містиків, автостоперів, гіпі, наркош... Атітлан — це наше Ґоа!
Жанна не розуміла цього раптового сплеску ентузіазму. Вона нічого не відповіла. Спадала ніч. А з нею й страх. Жанна все менше знала, де вона. І куди прямує. І навіть що саме шукає в цьому кратері...
Вони повернулися до машини. Проїхали вздовж буро-зелених схилів. Тоді знайшли захований у сосновому лісі готель. Дерев’яна будівля в стилі ранчо, повернена фасадом до озера. Справжня туристична цікавинка, але поки що вони не перестріли жодного приїжджого.
Ніколас зупинився перед ворітьми й обмінявся репліками через відкрите вікно зі смаглявим чоловіком років за сорок, схованим за широким капелюхом. Вони розмовляли так швидко і з таким акцентом, що Жанна не втямила ні слова. Вона здогадувалася, що цей ковбой був адміністратором або власником готелю.
Ніколас рушив далі лісовою дорогою в напрямку ранчо.
— Цей чоловік, — сказала Жанна, — був мая чи ладино?
— Juanita, — озвався Ніколас із ноткою захоплення в голосі, — ти не помітила його очей?
— А що з ними?
— Вони блакитні.
Водій згадав про цю деталь так, наче описував одне з див світу. Він знову став чистісіньким ладино, який мріє про білу шкіру й американську сучасність.
53
У своєму номері — кімнаті, обшитій деревом, наче корабельна каюта, вікна якої виходили на парк у вигляді джунглів, — Жанна перевірила автовідповідач і смс-ки. Їй залишили кілька повідомлень. Райшенбах, який просив її терміново зв’язатися з ним. Та інший виклик. Від того, від кого вона чекала найменше, — Тома.
Їй захотілося розреготатися. Тома, її велике кохання. Чоловік її життя. Партнер, заради якого вона була готова пожертвувати всім. Тома-позер. Брехун. Мудак. Мабуть, його шлюбні плани просувалися не так добре, як він очікував, раз він згадав свою стару добру Жанну... Вона прикинула неймовірну відстань, яка відділяла її від цього чоловіка, від цього періоду її життя. Не пригадувала навіть до ладу рис його обличчя. А якщо покопатися в пам’яті, зринали тільки його вади: егоїзм, лицемірство, боягузтво, скупість...
Зрештою, єдиний подарунок, який він колись їй зробив, — це, хоч і непрямо, нинішнє розслідування. Чи мала Жанна йому за це подякувати?
Вона витерла повідомлення, номер і спогад про цього чувака, тоді набрала Райшенбаха. У Парижі була друга ночі. Не страшно. Флік не спав. Жанна коротко переповіла новини, пропускаючи чимало фактів. У неї не було часу вдаватися в подробиці.
— Навіщо ти мені дзвонив? — запитала відразу по тому. — Маєш новини?
— Одна деталь. Люди Батіза топчуться на місці, а от я дещо знайшов. Мені не виходила з голови твоя історія з UPS. Якщо Неллі Баржак отримала посилку, пов’язану з убивствами, то чому б іншим теж її не отримати? Я пішов до Маріон Кантело й Франчески Терсії.
Жанна іронічно зауважила:
— А ти ризикуєш як на фліка, якого відсторонили.
— Маріон нічого не приходило. А от інша, Франческа, 6 квітня 2008 року отримала посилку «Fedex» на свою особисту адресу.
— Від Мансарени?
— Ні. З агрономічного інституту в Тукумані, що в Аргентині.
Неллі Баржак і Нікарагуа. Франческа Терсія і Аргентина. Два окремі біноми. Між якими обов’язково має існувати зв’язок.
— Ти визначив, хто відправник?
— Його ім’я було зазначено в накладній. Хорхе де Альмейда.
— Хто він? Агроном?
— Ні. Я подзвонив їм. Це було не так і просто. Я не розмовляю іспанською, але в моїй групі є бразилець, який трохи шварґоче...
— Окей. Що дізнався?
— В інституті діє лабораторія палеоантропологічних розкопок. Агроінженери позичають дослідникам землерийні машини, різне обладнання, я до кінця не зрозумів. Коротше, де Альмейда — палеоантрополог.
Жанні сяйнула блискуча думка.
— Скільки йому років?
— Не знаю. Десь тридцятка.
Франческа Терсія вивчала палеоантропологію в університеті Буенос-Айреса. Можливо, Франческа й Хорхе давно знайомі. Ще з універу. Жанна пригадала групове фото з УБА, яке вона поцупила з майстерні в Монтреї. На тій світлині хтось обвів маркером голову юнака з веселою фізіономією й написав згори: «Те quiero!» А якщо той закоханий був Хорхе де Альмейда власною персоною?
— Ти зміг поговорити з де Альмейдою?
— Не зміг би, навіть якби хотів. Він зник.
— Тобто?
— Під час експедиції. Я не зрозумів де.
— Окей. Можеш знайти мені його фото?