- Ти давно тут служиш? - питає.
- Уже швидко рік буде.
- Як же я тебе нігде не бачив?
- Не знаю.
- А добре тут служити, не сварлива господиня?
- Ні, пошли, Боже, й повік таку.
- Отже я думаю кидати свого хазяїна.
«Так і він служить! - трохи не скрикнула я. - Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.
- Де ж ти у наймах? - питаю.
- Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж. - «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.
- І багато вас у хазяїна?
- Троє нас робить.
- А діла багато?
- Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.
«Он воно як! - подумала я. - Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».
- І хазяїн же робить? - питаю його.
- Нащо б він і держав нас, якби сам робив!
- Так він, значить, вашими руками жар загрібає?
- А ти думаєш!.. Вони всі такі!
Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий - та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.
Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне - зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.
Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую - так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.
- Ну, прощай же, - каже, - Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.
- Прощай, - кажу, - Василю (його Василем звали). - І жартую до його: «Не вийду», - мовляю.
Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:
- Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.
Докір той гірше ножа мені у серце вгородився...
Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!..» Сльози так і душать мене.
А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:
- Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!
Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»
Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.
Полягали спати. Усі поснули, тільки я - ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима - хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, - усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... «Проклята! - думаю я. - І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...
На другий вечір уп'ять його бачила, на третій - теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами - рік мені виходить.
- А що ж, Варко, - пита мене хазяйка, - чи, може, де краще місце вишукала?
- Ні вже, - кажу, - я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.
Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи-сап'янці; хотіла скриню купити, та раз - дорого, а вдруге - нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.
От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася - як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась... Та як любо христосаться з ним!
Після обід хазяйка каже:
- Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.
- Що я там у їх не бачила? - аж скрикнула.
Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу - і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я - дав і мені... Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.
Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота - пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в'ється. А одробила своє, то зараз і з хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.
Так прийшла і Зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево - листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!
- Не хочу я у хаті спати, - кажу господині, - душно мені: буду у комірчині лягати.
- Як хочеш, дочко, - одмовила вона, - твоє діло, ти сама себе знаєш.
Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.
Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо... І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, - не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: «Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж - ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..» А він припадав до мого лона та втішав: «Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв'язати?..»
І я вірила йому - вірила, поки...
Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце як кам'яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну... Я кидалась-жахалася... А йому все віру давала... Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені - зараз і побереться зо мною.
Одного разу попрохав він у мене карбованця.
- Трапляється, - каже, - купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.
Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить - взяла я і другого, дала... Так третього, четвертого, п'ятого.
Коли чую... Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі... А то ж самій почути?!
Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко... Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.