Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...
Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.
Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! - що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, - я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять - я того заслужила.
Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима - невикапаний батько! - знайшлось воно у мене перед постом.
Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба - важко, робити - й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові - туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи! - скрикнеш,- прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»
Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки - у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? - служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця - вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі... І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!
Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: «Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!»
Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:
- Чи правда, що то люди кажуть?
- Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!
Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.
- Отак, - каже, - Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! - Та й пішов.
На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг - зараз у сльози, у крик...
- Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все - своя воля та що людей чужих слухала... Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!
Дивлюся я на неї та думаю: «Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?..» Досада мене узяла.
- Годі, - кажу, - вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого - сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, - кажу, - нікому до того діла!
Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.
Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали... То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. «Бач як, - думаю, - жалко їй мене!»
Як ішла додому, господиня м'який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було - дитина розвередувалась... Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни і, чую, говорять:
- Ви її ще на рік до себе наймете? - питає дядина.
- Не знаю, - одказує господиня, - мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина...
- Як вона, скажіть мені на милость Господню, придбала його? - допитується дядина.
- От, як?! Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!
- Боже-Боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, - так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!
- Ще знаєте, - веде господиня, - коли б не дитина, то я б її й довіку держала... Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано - минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить... Та ба!
- Знаєте що? - каже дядина. - Як розщитаєте її, не райте їй нікуди найматися, хай вона додому йде. Таке ж жила у нас, і зросла, і виросла; малою-невеличкою дитиною її узяли, а бачте, яку викохали! Отже ще й не вдячна! Такий уже тепер світ настав... То скажіть же ви їй, моя матінко, хай вона додому йде, до дядька, до дядини вертається... Я б сказала, та вона щось непривітна до мене.
- Добре, сестрице, скажу.
- Прощайте ж.
- Ідіть здорові...
Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини - та сяка і така, а тепер і з дитиною - та хай іде. Дивно мені й чудно.
От і піст минає, Великдень незабаром... Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело... Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють - одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються... Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує...
«Зв'язало ти мене... ох, зв'язало мою голову і руки, навік зв'язало!» - подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.
Подивишся на його... Мале - дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, - звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся... Яке мале, а й воно чує, що свято Бог дав! - радіє, грається. Пригорнеш його до серця... «Лихо моє і щастя моє!» - промовиш та й знову заплачеш.
Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.
- А що, Варко, - каже господиня, - бачу - тобі сьогодні рік?
- Рік, - одказую.
- То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.
- Про мене, - кажу, - хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.
- Та я й б то, Варко, - одказує, - не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш - вже ж і коло його треба...
- Та так, - кажу, - треба: вже ж не кинути його серед шляху. - І така мене досада за серце вхопила!..
- Що ж ти, наймешся де? - пита мене трохи згодом.
- Не знаю... Коли трапиться де, то наймусь.