Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите. щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.
- Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт.
- Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?
- Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.
- Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, - сказала Мотря.
Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.
- Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказав Карпо, подаючи їй руку.
Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.
- Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря.
- Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?
- Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.
- Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.
Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.
- Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.
- Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, - сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.
- Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо.
- Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.
- А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?
- Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.
- Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря.
- Ану пхни, чи подужаєш? - промовив Карпо й осмiхнувся.
- Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.
Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.
- Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. - Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?
Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.
- Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, - промовила Мотря жалiбним голосом.
- Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.
- Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.
Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа
- Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо.
Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.
Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.