— А-а… — протягнув Миха, кинувши на Льоху багатозначний погляд. — Тоді все ясно.
— Не зрозумів? — широко розкрив здивовані очі Фом’юк. — Що ясно?
— Ні… Нічого такого. Так, до слова…
На тому розмову й завершили. Василь Андрійович із зененхундихою пішов в один бік, а друзі в інший. Якийсь час ішли мовчки, а потім Миха, посміюючись, промовив:
— Викликали б міліцію на собаче весілля… Ото сміху було б!
— Ага! — погодився Льоха. — А старший лейтенант Бараболя за свідка з боку нареченої!
І обидва зайшлися щирим реготом. Посміялись і замовкли.
— Так… І сміх і біда, — зауважив Льоха, — і що далі?
— Ми обидва таки довбні! Про найголовніше у Василя Андрійовича не запитали!
— І справді! Зациклилися на псюрі… А про ге, як премію обмивали, геть забули! — І хлопці що було духу рвонули за Фом’юком.
Парочка — двоногий і чотирилапа — вже завиднілися з-за спин перехожих, коли Миха несподівано стримав Льоху, вхопивши за руку.
— Стривай! — мало не пошепки проказав він, задихаючись.
— Що ще? — Льоха, відсапуючись, тримався за живіт.
— А раптом він усе набрехав?
— Хто набрехав? Що набрехав? — не зрозумів Льоха.
— Фом’юк! Може, він там… Ну, де він був… Коробочку з нашийника зняв? І назад собі пішов… Нам спагетті на вуха навішав, а ми до нього з такими запитаннями…
— Дурдом, чесне слово… А що ж робити?
— Ох-ох-ох… — сказав Миха, кинувши прощальний погляд на парочку, що віддалялася. — Такої справи у нас іще не було… Ходимо, як трясовиною: то лівою ногою можна шубовснути, то правою…
Вони розвернулися й пішли до метро. За годину вся компанія, включаючи Янину маму, сиділа в альтанці.
— Ну… Що стосується собак, то Фом’юк, у принципі, сказав вам цілковиту правду, — прокоментувала мама Михову розповідь. — Цілком можливо, що він дійсно водив Авгу на в’язку. У два роки собака вже вважається дорослою, хоча краще це робити у два з половиною.
Авга — так звали те цуценя, яке два роки тому Фом’юк купив у Петра Івановича.
Коли мама пішла приготувати чай, Настя розповіла про їхній з Янкою цохід у торговельний центр і про скандал з касиркою. Не забула вона згадати і про вогник страху, який, — і Настя була цього певна, — спалахнув у касирчиних очах, коли Яна обізвала її фальшивомонетницею.
А потім, — вела далі Настя, — вона у чергового покупця взяла грошики, опустила руку трохи нижче прилавка і сунула в прилад. Там фіолетова лампочка засвітилася… Такі прибори у всіх великих магазинах стоять. Посвітить лампочка на грошики, і відразу ясно — які фальшиві, а які справжні. Ось навіщо вона руку з грошима вниз опускала! Ясно, Янко?
— Послухай, сестричко! Тебе ж по-людськи просили не займатися самодіяльністю! Теж мені… Ременем би тебе по одному місцю!
Вечоріло. Був уже початок восьмої, важкий день добігав кінця. Як не старалися Льоха з Михою, нічого з’ясувати не вдалося. Тітка Наталя принесла чай в альтанку. Чаювання було мовчазним і сумним.
Наступного дня, — а це була субота, — мама розбудила Льоху, коли ще й не дніло — о восьмій ранку:
— Синку, прокидайся!
— Ну, що таке… — невдоволено забурмотів Льоха. — Канікули ж… Що, і в канікули вдосталь поспати не можна?
— Вставай, вставай! Тата терміново на роботу викликали. Щось у них там сталося, а мені треба на базар сходити. Сумки важкі будуть… Сама не подужаю. Огірки мариновані любиш? От і вставай! Ну, і джинси тобі подивимося. Потім доспиш.
Сопучи й буркочучи про порушення прав дітей та їх утиски за віковою ознакою, Льоха все ж сповз із ліжка. Мама, слухаючи цей напівсонний, напівжартівливий лепет, усміхалася.
— Отак, добре! Бо зранку хороші огірочки розберуть, і все! Залишаться одні капці. Любиш зелені капці? Ні? То ворушися!
Спершу пішли дивитися джинси. Годинник показував майже дев’яту, торгівля була в розпалі.
— Сорочки… Спідниці!.. Мило, мило!!! Усіляке й різне!!! Сало… Сало… Нитки!.. Голки!.. Апарат для вимірювання тиску!..
Крики лунали зусібіч, але мама на них не реагувала. Вона чітко знала, куди й навіщо йшла.
Вони підійшли до намету, у якому висіла незліченна кількість джинсів різноманітних кольорів і фасонів. Продавчиня заусміхалася і зробила крок назустріч. У сусідньому наметі продавалися куртки. Льохові сподобалася одна з них, І він підійшов ближче, намагаючись її роздивитися. Спиною до нього стояв покупець, який впорав собі куртку. Він одягнув її на себе і простягнув продавчині три купюри по двісті гривень. Продавчиня дала сто гривень решти, й покупець пішов геть, але якось незвично ШВИДКО Він майже біг уздовж рядів. Жінка кинула услід покупцеві здивований погляд, потім подивилася на отримані гроші, розгорнула їх віялом і зарепетувала: