«Отже, премія була,» — з жахом подумала жінка…
Розділ 8
Перевіряйте кишені
перед пранням
— Галочко! — закричав хлопець. — Ну, нарешті! Я вже непокоївся!
— Володьку, привіт! Та на роботі… Я й так бігом бігла!
Хлопець кинувся назустріч дівчині й обійняв її. Парочка не бачила нікого навколо. Що їм було до Яни з Михою, котрі стояли неподалік, з одного боку дороги, і Насті з Льохою, які стояли з іншого боку, не зводячи очей із закоханих?! Але кохання не звільняє парочку від підозр. Тому, поки вони дивилися одне на одного трепетно, детективи дивилися на них з підозрою.
— Ну, що, схожий? — запитала у Льохи сестра.
— Якщо чесно, то я не можу сказати… Нехай підуть… Я спробую згадати його ходу. Той, наче, був вищий…
Миха і Яна, бачачи, як нерішуче дивиться на парочку Льоха, теж стояли непорушно.
— Ну, що ж він? — нетерпляче прошепотіла Яна. — Мені вже додому треба… Там же мама…сама…
— Та й мені їсти хочеться — аж не можу! Борщику б зараз каструлю… — Миха, поринувши у свої мрії, заплющив очі.
— Пішли… Вони пішли… — квапливо прошепотіла Яна.
Миха розплющив очі. Уявна каструля борщу зникла, зате з’явилася закохана парочка, що рухалася в бік найближчого кафе. Підозрюваний мимохідь дістав з кишені гаманець.
— Дивись! Лівою дістав! — прошепотіла Настя. — Шульга!
— Ага, — відказав Льоха, — а гроші з гаманця витягнув правою рукою… Спокійно, йдемо далі.
Вже перед самим кафе, коли Миха взявся чухати потилицю, думаючи, як спостерігати за підозрюваними в кафе, якщо ні в нього, ні в Льохи немає грошей, у хлопця задзвонив мобільний телефон. Той дістав її правою рукою, потім переклав у ліву й натиснув кнопку, затим, правою ж, приклав мобільний до вуха. Миха кинув багатозначний погляд на Льоху, той заперечно покрутив головою.
— Все, йдемо! — сказав Миха, розвернувся і взяв Яну за руку.
— Ти чого це? — здивувалася Яна, яка вже налаштувалася посидіти в кафе.
— Це не він. Цей хлопець — правша. Ти бачила, як він телефоном маніпулював?
— А я так розмріялась… — розчаровано пробурмотіла Яна.
— Вибач, я ще на такі задоволення не заробляю… — зніяковіло пробурмотів Миха.
За кілька хвилин усі розбіглися по домівках.
— Яночко? Доню, де ж ти цілий день пропадаєш? Голодна… А я тут сама… І татка немає… А татко… татко… доню… — Мама заплакала.
— Що? Що сталося? — стривожилася Яна й обійняла матір. — Мамусю, що таке?
Мама взяла Яну за руку й повела на кухню. Тс, що Яна побачила, її приголомшило: на столі лежали розкладені двохсотгривневі купюри. І не одна, не дві, не десять, — цілий стіл був устелений цими грошима, на які протягом кількох останніх днів Яна вже й дивитися не могла.
— Ой, мамцю… — пролепетала вона. — Мам, звідки?.. Де?.. Як?..
— Та я тут прибирати стала, — відповідала крізь сльози мама, — ну, і… Покидала в прання все, що під руку потрапило. І татів халат теж. А коли вивішувала, вони з кишені й випали… Ось я їх і розклала, щоб підсохли… Отже, премія таки була… Га, доню? І татко тобі фальшивку дав! А якщо вони всі теє…
— Що теє? — не зрозуміла Яна.
— Що… Що… Ну, фальшиві! Це що ж тоді вийде? Що наш татко злочинець? Га?
Яна мовчки дивилася на маму. Тато — злочинець? І Щого не може бути! Тим паче, що Андрій Сгепанович про премію все пояснив. Але… хоча б для того, щоб заспокоїти маму, ці гроші треба перевірити. Тільки як? Яна зиркнула на годинник. Стрілки показували за десять хвилин дев’яту.
— Мамо, не говори казна-що! Це ж тато! Розумієш? Тато! Хіба він може бути злочинцем? Я тобі обіцяю, що завтра якось їх перевірю. Добре? А зараз заспокойся і дай мені, будь ласка, їсти.
Швидко повечерявши, втомлена цим важким і довжелезним днем, Яна впала в ліжко й миттєво заснула.
Уранці прокинулася з гнітючим відчуттям того, що вчора знову сталося щось неприємне.
— Гроші! — згадала вона. — Татова премія…
Насилу дочекавшись дев’ятої години, Яна, прихопивши із собою п’ять злощасних купюр, помчала в торговий центр. При вході вона зупинилася і витягла гроші з кишені. І тільки зараз їй впало в око те, на що вона відразу не звернула увагу. Вірніше, просто забула подивитися: номери купюр усі були різні! Як їй відразу стало легко! Немов з душі звалилася величезна кам’яна брила! Звалилася і покотилася геть!
— Як же добре! — тихо скрикнула Яна. — Боже! Ура!! Ура!!! Чому ж, дурепа, я одразу на номери не подивилася!