Прокинулася дівчинка з чудовим настроєм. Спочатку не зрозуміла, чому їй так добре і радісно, потім згадала: вчора тато видав їй премію! Цілий ранок Янина душа співала! Вона насилу дочекалася десятої години. Саме тоді відкривався найбільший у Горобинівці торговельний центр. Одягнувшись і схопивши з полички гроші, дівчинка вискочила з дому.
Яна тривало блукала відділами, приміряючись то до спідниці, то до блузки… Зрештою, вона вибрала дуже гарну сумочку. Оглянувши її зусібіч, дівчинка задоволено вирішила:
— Беру! Те, що треба!
Вона пройшла до каси й подала касирці гроші. Та взяла обидві купюри, розгорнула віялом й опустила руку з грошима нижче прилавка. На її обличчі раптом промайнула тінь занепокоєння. Жінка зробила рукою ще якийсь не зовсім зрозумілий рух. Усе це тривало кілька секунд, яких виявилося достатньо, щоб до каси підійшов охоронець:
— Лізо, викликала? Що трапилося?
Касирка піднесла руку з Яниними грошима. — Фальшива! Світиться на ультрафіолеті.
Дівчина широко відкрила очі. Покупці, що стояли за нею в черзі, з острахом перезирнулися і перейшли на іншу касу.
— Як фальшива? — запитала Яна. — Цього не може бути!
Касирка простягнула охоронцеві гроші.
— Кульок дай, — попросив той.
Ві н акуратно розкрив поданий касиркою пакетик, і вона вкинула туди обидві купюри.
— Точно одна? — запитав охоронець.
— Не сумнівайся! — відповіла касирка.
— Ходімо! — І, побачивши, що Яна хоче забрати з собою сумочку, висмикнув її і залишив на касі. — Це ще не ваше!
Розгублена Яна дістала з кишені мобільний телефон.
— Тату! У мене забрали в магазині гроші! Сказали, що вони фальшиві! Так, я в торговельному центрі…
Охоронець не дав їй договорити. Він висмикнув з рук дівчинки телефон і відімкнув його.
Вам заборонено телефонувати! Пройдіть за мною!
Яну завели в невелику кімнату, де за столом сидів чоловік років сорока в сірій формі.
— Що трапилося?
Охоронець поклав перед ним пакетик з двома двохсотгривневими купюрами.
— Ось. Одна з них фальшива! — доповів він.
— Та ну? Помолодшали фальшивомонетники! Га, Володю?
— Ага, Сергію Вікторовичу! Ще зовсім дівча, а туди ж!
— Які фальшивомонетники? Що ви мелете? — обурилася Яна. — Це тато премію отримав і дав мені гроші, щоб я собі щось купила.
Але той, кого назвали Сергієм Вікторовичем, уже підняв телефонну слухавку.
— Алло! Добрий день! Черговий? Ми тут для вас сюрприз приготували… Як хто? Давиденко з торгового центру. Так… У нас розповсюджувачка фальшивих грошових знаків. Молоденька зовсім, дівча… А куди вона дінеться? Звичайно, зачекає!..
Хвилин за двадцять до кімнати зайшов старший лейтенант міліції, а відразу за ним і Янин тато.
— Доню…
— Ви хто? — обірвав тата Сергій Вікторович.
— Це мій тато! Він зараз усе вам пояснить.
— Що трапилося? — насупившись, запитав тато. — І взагалі! Хто вам дав право затримувати неповнолітніх дітей?
— Ви тут не дуже! — втрутився старший лейтенант. — Це в неї вилучили фальшиві гроні і? — запитав він у сірого дядька.
Сергій Вікторович кивнув.
— У неї! Ось… — Він подав міліціонерові поліетиленовий пакетик, у якому лежали дві купюри по двісті гривень. — Одна нормальна, а одна фальшива. Тут навіть експертизи не погрібно. І так все зрозуміло…
Старший лейтенант зміряв Яну зневажливим поглядом
— Скажи, будь ласка, а звідки у неповнолітньої така велика сума грошей?
— Тато дав! — зухвало вигукнула Яна. — Він учора премію отримав. Таку, що ви і гадки не маєте!
— Яку премію? Донечко, ти щось плутаєш. І Ііякої премії я не отримував.
Я па на мить заніміла від здивування.
— А-а… А це? — Вона тицьнула пальцем у політиленовий пакет. — Ти ж сам мені дав… Вигягнув з отакенної пачки грошей… — Яна показала пальцями, якої товщини була пачка. — І дав… І сказав ще, що я теж заробила премію.
— Донечко, я просто дав тобі гроші. Витягнув з гаманця і…
— Так! — припинив їхню суперечку старший лейтенант. — Пропоную зараз поїхати до вас і подивитися цю пачку грошей. Якщо там усі гроші справжні, питань не буде. Ну, а якщо ні… То самі розумієте… Стаття сто дев’яносто дев’ята кримінального кодексу… У кращому разі — від трьох до семи… У гіршому, правда, до дванадцяти з конфіскацією майна. Ось так… Тому раджу гарненько подумати, як вас там…
— Петро Іванович Костенко.
— Саме так, Петре Івановичу. То була премія?
— Тату!
— Не було.
— Тоді їдемо до нас. Будемо розбиратися у відділку, — твердо закінчив старший лейтенант.