Щойно сіли за козлячий столик, як у Льохи задзвонив телефон. У слухавці почувся Настин голос:
— Льохо, ти далеко? — запитала сестра.
— Біля козлячого столика. А що?
— Та принтер щось комизиться… Наче фар6а скінчилася, а може, щось інше з ним… А мені друкувати треба.
— Зараз підійду… Там справді картридж вже на ладан дихав.
— Стривай-но… Картридж, кажеш? — перепитав Миха і занурив п’ятірню у волосся на потилиці.
— Михо, я зараз. П’ять хвилин…
Льоха втік, а Миха сидів і чухав потилицю: Фарба… Картридж… Хм…
Льоха не збрехав. Він і справді прибіг хвилин за п’ять. Миха на його повернення ніяк не відреагував: він був у глибокій задумі. Льохові довелося кілька разів смикнути його за плече, поки той отямився.
— Ватсоне, ти над чим замислився?
— Послухай, Льох, наша Горобинівка — не столиця ж, ге? Народу тут живе… Ну… Тисяч сорок.
— Ну, так… — Льоха ще нічого не розумів, але погодитись погодився. — А до чого тут…
— Стривай-но… Не збивай з думки… Як ти думаєш, скільки комп’ютерів у Горобинівці?
— Ну, ти й запитав… Та хто ж його знає! Багато, напевне…
— Багато… так… а кольорових принтерів? — продовжував Миха.
— Принтерів? Кольорових? Ну, це дороге задоволення. Я думаю, їх на пальцях перерахувати можна.
— Ось! Якщо припустити, що Шульга — мешканець Горобинівки, а друкує він фальшивки явно на кольоровому принтері, то…
— То його можна вичислити за кольоровим принтером? Можливі ремонти… Заправки… Гарна ідея… Але! Не забувай — сьогодні вже вівторок! — нагадав Льоха.
— Ось що. Йдемо до Ігоря Борисовича.
— Навіщо?
— Я думаю, що експертизу фальшивих грошей все-таки провели. А раптом вона встановила, на якому принтері вони друкувалися? Ну, тобто, на «Фазері», «Ксероксі», «Самсунгові»…
Сумніваюсь… Принтер же не дитячий візок: товщина коліс… Відстань між колесами… Триколісний… Чотириколісний… А принтер…
А до чого тут візок? — перебив Льоху Миха, згадавши візок і молодих батьків, яких бачив біля м’ясного входу.
— Ти розумієш, — зам’явся Льоха, — коли першого разу цей Шульга втік, то тоді теж біля м'ясного входу молоді батьки з візком були…
Ці самі? — стрепенувся Миха.
— Та я не пам’ятаю! Я тоді й уваги на них особливо не звернув. І зараз би не згадав, якби не…
Що не?.. — Миха вже уважно дивився на друга.
А той тицьнув пальцем на дорогу у дворі, по якій гуляла молода мама з візком.
Льохо, та як ти… Та що ж ти… То чому ж ти… Та це ж… Тьху ти, блін! — Миха махнув рукою. — Та як ти не розумієш?! Це ж супернадсмертельно важливо!
Миха нервував, і це було помітно. І причина для цього була вагома: в їхньому розпорядженні залишалося вже менше ніж півтора дня.
— Минулого разу Шульга втік теж крізь м’ясний вихід?
— Так… Крізь м’ясний… Я не розумію…
— Погнали туди. Я ще сам не все розумію, треба на місці подивитися.
Обидва рвонули на базар. Пройшли між торговими рядами, супроводжувані цікавими поглядами торговців, і вийшли до м’ясного виходу. Пройшли через нього, вийшли на вулицю і зупинилися. Миха уважно роздивився навкруги. Праворуч від виходу стояли в ряд кілька торгових точок. Це були невеличкі павільйони типу будівельних вагончиків, тільки без коліс. Миха глянув на друга.
— Дай-но мені курточку, — несподівано попросив він.
— Навіщо? — здивувався Льоха, але легку літню куртку зняв і подав Михові. — Ну, Ватсоне… Що ти знову надумав?
Миха вдягнув куртку і серйозно глянув на Льоху.
— А от дивися: я — Шульга. А ти зайди до торця вагончика, до входу.
Льоха знизав плечима, але прохання виконав. Миха ж відійшов на кілька кроків назад, до базарних рядів, а потім рвонув уперед. Вибігши на вулицю, він відразу повернув праворуч, за вагончик, і за кілька секунд, пробігши між вагончиками, вискочив прямо на Льоху. За ці кілька секунд він встиг зняти куртку і вже тримав її в руках.
На ось! — крикнув він і пхнув куртку Льохові в руки. — Все зрозумів? А далі куртку і, мабуть, перуку — у візок! І поїхали собі, мов нічого не сталося. Патлатий Шульга в зеленій куртці зник! З’явився молодий батько з такою ж матір’ю і зворушливим бейбіком у жовтому візку! Ти не пам’ятаєш, якого кольору був той, перший візок?
— Та, начебто, теж жовтий… Але на сто відсотків я не впевнений.
— До речі, наявність візка дуже полегшує наші пошуки.
Це як? — Льоха все ще не міг отямитися під вірогідності Михової версії, як і від того, що сам він до цього не додумався.