— Це ж був прогулянковий візок, правильно? — Тобто?
— Ну… Є візки, у яких дитина сидить. Вони складаються, тому з ними можна їздити в громадському транспорті. А є візки, у яких дитина лежить. Вони не складаються, тому з ними нікуди не поїдеш. Сьогодні я бачив саме такий візок. А тоді, першого разу, який був?
— Такий самий… Тобто, ти хочеш сказати, що вони живуть десь поблизу?
— Ну, так! Спробуй, втиснись у маршрутку з таким візком! А пройтися туди-сюди цілком можливо… — Миха махнув рукою, показуючи, як і де можна пройтися з таким візком.
Льоха недовірливо похитав головою:
— Це скільки ж малюків є навіть у такому невеликому районі?
— Головне не їх кількість. Головне, встановити їхні адреси. Так… Дзвони Насті, я дзвоню Яні… Зустрічаємося у Янки негайно!
— А чому у Янки?
— Потрібна буде допомога дорослої жінки. Дзвонимо, дорогою все розповім.
За п’ятнадцять хвилин у Яниному дворі в альтанці зібралася ціла нарада. Миха розповів про свою версію з коляскою, на аркуш виписали назви найближчих вулиць, де, за припущеннями Михи, могла жити молода сім’я фальшивомонетників.
— Тепер ваше завдання: або в пологовому будинку, або в дитячій поліклініці отримати адреси малюків кількамісячного віку, що мешкають на цих вулицях.
— А чому саме кількамісячного? — тут-таки запитала мама.
— Фальшиві гроші почали з’являтися три місяці тому, так сказав майор Слісаренко. Ну, і ще… Уявіть: у молодій сім’ї з’явилася маленька дитина… Це вимагає додаткових витрат, чи не так?
Мама тут же додала:
— І не маленьких.
— Ось! Цілком можливо, що це й спонукало молодого татуся взятися за цю брудну справу. А потім… А потім зупинитися важко!
Мама знову запитала:
— А якщо візок був порожній?
— Таке теж може бути, — погодився Миха, — але інших версій у нас немає. Щиро кажучи, я думаю, що малюк усе-таки є. Адже якщо за цим Шульгою буде гонитва, то візок можуть перевірити. Якщо там лежить малюк, навряд чи будуть дивитися, що там під ним заховано… Швидше за все, ніхто не захоче малюка турбувати. А от якщо там лялька, або взагалі нічого немає, то відразу виникає запитання: навіщо тоді гуляти з візком?
— Логічно, тут нічого заперечити, — кивнула Наталя Олександрівна.
— А ви що робитимете? — поцікавилася Яна.
— А ми підемо до Слісаренка. Відпрацьовувати кольоровий принтер. Якщо обидва варіанти дадуть нам якусь інформацію, цілком можливо, що в тому місці, де ці два потоки інформації перетнуться, ми й знайдемо свободу для Петра Івановича. Все, до праці! Майте на увазі, лік іде вже навіть не на години, а на хвилини.
— Про нас не турбуйтесь! У дитячій поліклініці працює моя подруга. Ми впораємося швидко, — запевнила друзів мама Наталя.
За хвилину альтанка спорожніла. Льоха з Михою, зідзвонившись з майором Слісаренком, помчали до нього, а Янина мама побігла перевдягатися.
До майора юних детективів пропустили безперешкодно. Черговий їх вже добре знав в обличчя, тому тільки всміхнувся:
— Прошу, містере Холмсе й містере — не побоюся цього слова — Ватсоне! Пан майор вас чекає не дочекається!
— От і добре! Ми зараз складемо йому славну компанію! — не замислюючись, відповів Миха і, награно гордо задерши голову, пройшов повз усміхненого чергового.
Льоха теж вирішив пожартувати й загнав міліціонера в глухий кут таким запитанням:
— А містер Лестрейд і місіс Хадсон вже на місці?
Міліціонер на мить замовк, закліпав очима, а потім, запинаючись, запитав:
— А… а… це ще хто такі? І в якій справі?
Але Миха з Льохою вже минули прохідну, і запитання чергового залишилося без відповіді.
Ігор Борисович зустрів друзів, як завжди, доброзичливо. Привітався й запитав:
— І з чим ви цього разу завітали?
І горе Борисовичу, ви ж розумієте, що в нас залишився день і ще кілька годин… Тому ми намагаємося використати будь-яку зачіпку. На жаль, їх зовсім небагато.
— Але вони є? — одразу ж зацікавився майор.
— Якщо це можна назвати зачіпкою… Обидва рази, коли Шульга…
— Який ще Шульга? — зажадав пояснень майор, і Льоха розповів Слісаренкові історію першої зустрічі з передбачуваним фальшивомонетником і результати операції «Базарні піастри».
— Ну, і де тут зачіпка? — здивовано запитав Ігор Борисович.
— У візку, — відповів Миха.
— Не зрозумів… — Майор навіть трохи розгубився.
І Миха двома словами виклав свою версію про молодих батьків і візок. Майор слухав серйозно, і тільки в кінці недовірливо похитав головою: