— Чуєш, Миколо, тут у нас приключка одна сталася… Ми намагаємось її розплутати, а для цього нам потрібно знати, хто з ваших клієнтів має кольоровий копір фірми «Окі».
— Щось таке було… Васю, передай мені книгу замовлень.
Вася передав Миколі товсту заяложену книгу й той заходився її гортати:
Та-а-ак… Та-а-ак… Ага! Ось замовляли жовтий… — Микола черкнув на аркушику адресу й телефон замовника. — І, по-моєму, ще хтось був… Ану…
Микола гортав книгу, водячи пальцем по сторінках, і вже коли до кінця залишалося кілька листочків, він вигукнув:
— Ну ось! Я ж пам’ятаю, що був іще хтось!
І Микола додав до написаного ще одну адресу й телефон.
— Дякую! — Миха подав Миколі руку.
А Льоха тут же запитав:
— Миколо, а конкурентам подзвонити можеш?
— Це в «Принт-сервіс», чи що?
— Ну, які біля заводу пластмас.
— Ні, Льохо. Ми з ними не дуже… Сам же кажеш — конкуренти. У нас зовсім недавно конфлікт був. Так що без нашої допомоги буде навіть краще.
Подякувавши Миколі й Василеві, детективи вийшли на вулицю.
— Що робитимемо? — запитав Льоха. — Підемо в «Принт-сервіс» чи за адресами?
Миха витягнув мобільний і глянув на час:
— Уже шоста. Тільки час даремно згаємо. Прийдемо, а там закрито. Гайда за адресами.
— Михо, слухай, і що ж ми там шукатимемо? Шульгу?
— Шульгу. І жовтий візок.
Найближча адреса була на вулиці Грибоедова. Старий приватний будинок, сірий, давно нефарбований; дерев’яний паркан, крізь який було видно запущений сад і лінивого пса, що лежав коло будки. Коли хвіртка, відкриваючись, голосно скрипнула, пес тільки голову повернув і навіть гавкнути не зволив.
— М-да… Щось мені не віриться, що в такій халабуді є кольоровий копір, — зітхнув Льоха.
Миха постукав у двері. За кілька секунд у дверях намалювалася зігнута бабуся:
— Це що?.. Це як?.. Палкаша, ти чого це не гавкнув? Зовсім старий став… Чого треба, хлопчики?
— Скажіть, а Вадик удома? — запитав Миха.
— Вадик? Який Вадик? Немає тут ніякого Вадика, — здивовано відповіла стара.
— Як ні? — удавано здивувався Льоха, підхопивши Михову гру. — Він нам сказав, що в нього є кольоровий копіювальний апарат, і він нам роздрукує копії. За гроші, звичайно.
— За гроші? Ага… Ну, та це не Вадик ніякий, а Сергійко. Внучок мій! Так би відразу й сказали… А то Вадик якийсь іще… Сергійку! До тебе прийшли!
Поки бабця говорила, друзі уважно роздивлялися подвір’я. Ніяких ознак того, що тут є маленька дитина, вони не виявили. Тут на поріг вийшов бабусин онук. Це був хлопчина років двадцяти, худенький, а, найголовніше, рудий. Миха і Льоха перезирнулися.
— Здоров, хлопці! — привітався він.
— Здоров! — відповів Льоха. — Кольоровий копір є?
— Ну, є. «Окі». Тільки в мене чорний колір закінчився… А що?
— Ну, тоді вибач… — Друзі розвернулися й пішли.
Навздогін їм, вибігши на поріг, закричала бабця:
— А гроші? Ви ж сказали, що дасте гроші!
На вулиці Миха невдоволено буркнув:
— Перший постріл у молоко… Ходімо далі.
За другою адресою була дев’ятиповерхівка на вулиці Паризької Комуни. Двері потрібного під’їзду виявилися замкненими на кодовий замок. Дзвінки в домофон результату не дали. Почекали, поки до під’їзду не зайшла жінка, й увійшли слідом за нею. Потрібна квартира була на шостому поверсі. На дзвінок у двері не відповідали. Порадилися й подзвонили в сусідню квартиру. На папірці, що написав Микола, були ім’я та прізвище. Тому хлопці сміливо запитали дядька, що вийшов:
— Будьте люб’язні, а ви не знаєте, де Володя?
Сусід окинув уважним поглядом обох детективів:
— Може, для когось і Володя, але для вас — Володимир Юрійович. Ви що, не знаєте, що він у мерії працює? Нема його. У відпустці він. Зрозуміло? І майте на увазі: квартира під охороною! Будете дзвонити ще — приїдуть люди в формі, і матимете проблеми! — І дядько грюкнув дверима.
У дворі Миха понуро промовив:
— І тут облизали макогона!
— Ага… — засмучено погодився Льоха.
Миха дістав телефон:
— Алло! Яно? Ну що у вас? Добре, зараз прийдемо. Ага… Ні, пусто й порожньо… — він сховав мобілку в кишеню. — Ходімо до Янки.
Невесела Настя і засмучена Яна сиділи в альтанці. Яна мало не плакала.
— Яночко, ну, що ти?.. Ну, не плач… Ну, будь ласка…
— Михо… Ну, як не плакати… Тата заарештували, а ми… а в нас… Ну, нічого… Розумієш?.. Нічогісінько!..
— А Наталя Олександрівна де?
— Мама в хаті. На кухні во-о-озиться… — зарюмсала Яна.