— Увага, громадяни! Ця каса з технічних причин тимчасово не працює!
Па таке нахабство охорона відреагувала миттєво. Один з охоронців негайно підійшов до каси:
— Лізо, в чому справа?
— Ці… — почала було касирка, але Миха перебив її. Прочитавши прізвище охоронця на бейджику, Миха звернувся до нього:
— Пане Брискіновичу, ви охоронець? Тоді негайно викликайте міліцію. Ця жінка розповсюджує фальшиві гроші, — привселюдно заявив він.
— Це ти сам мені дав! — раптом закричала касирка. — Це не моя! Це не моя!!!
— І в цій-от кишені… — Миха майже торкнувся пальцем до кишені на блузці, за яку мить тому хапалася касирка. — Теж не ваша?
— Я… Я… — виправдовувалася касирка.
Льоха відразу набрав на мобільнику 102 й викликав міліцію.
Далі все відбувалося просто й буденно. Приїхав наряд, узяв касирку під варту. Негайно за адресою її проживання була відправлена оперативна група. Вдома знайшли і принтер, і комп’ютер, на жорсткому диску якого виявились файли із відсканованою двохсотгривневою купюрою. Знайшли й перуку, яку Шульга вдягав перед тим, як заходив на базар. Касирку залишили вдома: мав же хтось доглядати за тримісячною донькою? А чоловіка — безробітного ледаря та ще й любителя зазирнути в чарку, — який і вигадав усю цю, на перший погляд, не дуже складну комбінацію з фальшивими грошима, забрали. Як і всі речові докази: жорсткий диск з комп’ютера і зо три десятки фальшивих купюр по двісті гривень з однаковими номерами: АЕ 8050290.
Петра Івановича, звісно, того ж таки вечора відпустили. Вже було досить пізно, десь о пів на десяту, коли, помившись і перевдягнувшись, він приєднався до компанії поласувати в альтанці смачнючим тортом, купленим з нагоди його звільнення.
— Ну, друзі, спасибі вам величезне! Не було б вас, сидів би я зараз у крихітній, тісній, смердючій, задушливій, мерзенній камері… А тут так вільно дихається!
— Михо, а чому ти їй вирішив дати фальшивку? — поцікавилась Яна.
— Ну… По-перше, з безвиході. Часу перевіряти список у п’ять аркушів у нас, практично, не було. А по-друге, з якогось фільму… чи з книжки, не пам’ятаю вже, я довідався про психологічну атаку на злочинця. Ось я й подумав: не може бути, що ця Ліза, якщо вона поширює фальшивки, ніяк не відреагує на фальшивку, якщо їй хто-небудь її дасть. Уяви себе на її місці: ти розповсюджуєш фальшиві гроші, щоб на цьому заробити, а тут тобі ці ж гроші дають! Якщо ти ні при чому, як це було у випадку з Яною, ти просто викличеш охорону. А якщо ці гроші твої, то ти точно розгубишся. На кілька секунд, на якусь мить… Ти повинен якось діяти. Взяти фальшивку — подарувати комусь двісті гривень. Не взяти — страшно. Гроші ж тобою самою зроблені! А раптом… Ось вона перевірки й не витримала.
— Молодець, Михайлику! — Наталя Олександрівна поплескала Миху по плечу. — І ви теж — і Льоха, й Настя! Без вас ми би з цієї історії не виплуталися!
Петро Іванович узяв чарку, сперся рукою на лавку, щоб встати і сказати тост, але натрапив долонею на пакет. Підняв його й запитав:
— А це що?
— А-а… — засміявся Миха. — Це корм для папуги Сільвера, ідейного натхненника операції «Базарні піастри». Якби не ця операція,
не дихати б вам зараз повітрям свободи. От тільки…
— Що таке? — поцікавився Петро Іванович.
— Та виходить, що я ненароком цю пачку корму поцупив. Пхнув у кишеню й забув…
— Дай сюди. Я завтра піду й заплачу… До речі, Янко, ти ж іще своєї премії не витратила. Заодно й це зробимо!
Яна з мамою дивилися на Петра Івановича, щасливо усміхаючись.
— Прощай, моя фігуро… — не стрималася Настя і потягнулася по шматок торта.
— Ага! То ось хто їсть торти проти ночі? — реготнув Льоха.