Розділ 3
Собака, касирка
і лейтенант Бараболя
Друзі вийшли з міськвідділу міліції й повільно пішли по тротуару.
Поговорили… — буркнув Льоха, зі злості плюнувши на землю. — Та й уся музика.
Що не кажи… А дещо важливе ми все- таки дізналися, — задумливо проказав Миха й почухав за вухом.
Що, наприклад?
А от що! У Горобинівці ходять фальшиві гроші — це перше. Якщо ми знайдемо джерело, звідки вони з’являються, то доведемо невинність Петра Івановича, а отже, звільнимо його. І друге: дуже важливо вивести кінці з цієї пачки грошей. Якщо гроші в пачці справжні, всі питання відпадуть. Головне — з’ясувати, куди ця пачка поділася? І чому? Ну, і час для розв’язання цього питання ми маємо до четверга. А це теж втішає. Повертаймося до Яни.
Бечка навіть носом не повела, коли скрипнула хвіртка, — вона давно вважала Миху та Льоху своїми. Відтоді, як вони покинули альтанку, минуло понад годину, але Настя з Яною й далі сиділи там. Ба понад те, до них приєдналася мама Наталя. Побачивши хлопців, Настя схопилася на ноги:
— Ну?
За Настею на підхопились і Яна з мамою:
— Що там?
— Поки що нічого, але дещо ми все-таки від Слісаренка отримали. Маємо час до четверга. Якщо ми до четверга справу не розплутаємо, то Петра Івановича віддадуть під суд. Подальший перебіг справи спрогнозувати важко… Тож починаємо. Але ви, тітко Наталю, і ти, Яночко, не переймайтесь аж занадто. Я буду не я, якщо ми цю справу не розплутаємо! Так, Льохо?
За мість Льохи відповіла Настя:
— Ще б пак!
— Тітко Наталю, як називається фірма, де працює Петро Іванович?
— Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтозбут". Це в столиці, на Олександрівській, двадцять два.
— Ого! В самісінькому центрі, — зауважив Льоха.
— Так… Петрусь постійно лається, що машину поставити ніде. Він навіть останнім часом почав їздити на маршрутках. Там метро поруч, тож добратися не проблема.
— Ну, що ж, поїдемо до Петра Івановича на роботу, — сказав Миха.
— Тьотю Наталю, кому з його друзів ви більше довіряєте?
— Ти це про кого? — не зрозуміла Янина мама.
— Я про колег Петра Івановича: Василя Андрійовича й Андрія Степановича. Ми повинні комусь із них довіритись, у нас просто виходу немає, от тільки кому?
Тітка Наталя задумалася на мить, а потім знизала плечима:
— Я не знаю, кого вибрати… З обома Петрусь дружить давно… Ні, не знаю… Наче, обидва — нормальні хлопці…
З цим друзі й поїхали. Якийсь час їхали в маршрутці мовчки, а потім Льоха порився в кишенях і дістав монетку.
— Орел — Василь Андрійович, решка — Андрій Степанович, — сказав він, підкинув і зловив монетку. — Решка. Говоримо з Андрієм Степановичем.
— Льохо, ну, ти вже зовсім! — похмуро всміхнувся Миха. — Тут не до жартів! Ми ризикуємо свободою Петра Івановича, ти що, не розумієш?
Миха відвернувся і в задумі задивився у вікно. Вздовж дороги тягнувся густий сосновий ліс. Промайнула корова, поруч з якою на моторолері сиділа бабуся-пастух.
— Яка сучасна бабця, га! — несподівано розсміявся Миха, але тут-таки вмовк і, так само несподівано, додав: — Добре! Погодимося з вибором долі…
Але тут-таки виникла інша проблема. Прізвище Василя Андрійовича вони знали, — Фом’юк, а от прізвища Андрія Степановича немає. Кого, питається, шукати? Подзвонили Яні, та запитала в мами. Прізвище з’ясували — Уманський, За півгодини друзі були вже на прохідній «Нафтозбуту». На прохання щодо того, як можна поговорити з паном Уманським, охоронець, глянувши на друзів, зневажливо скривився, але зняв телефонну слухавку і набрав номер:
— Алло, Андрію Степановичу! Це охорона. До вас тут двоє пацанів просяться. Кажуть, терміново треба переговорити. Хто такі? — звернувся він до хлопців.
Скажіть: Льоха Холмс і Миха Ватсон.
— Хто?!. Ви що, прийшли сюди цирк улаштовувати?!.
— Як сказано, так і доповідайте! — твердо, навіть із погрозою відповів Миха.
— Це… Андрію Степановичу… Вони тут… Як його… Словом, Холмс і Ватсон… Ага… Один точно Миха… А тебе як? — Охоронець івгрнувся до Льохи.
Льоха.
— Так, Андрію Степановичу. Зрозумів. — Охоронець поклав слухавку на телефон і отетеріло подивився на друзів. — Третій поверх, триста восьмий кабінет.
Друзі дійшли коридором до кімнати триста вісім. Це виявився кабінет начальника управління з якихось-там досліджень. Андрій Степанович, побачивши друзів, підвівся й вийшов з-за столу: