— А от він нас ні, — зауважив Миха, — бо ми молоді організми, ростемо, видозмінюємось, так би мовити… Що ж, спостерігаємо…
А спостерігати було за чим. Фом’юк постійно озирався, придивляючись підозріло до кожного куща, до кожних розчинених дверей у під'їзді й мало не до кожної кішки та собаки. Миха з Льохою перезирнулися.
— Підозріло… Чого він так боїться? Він же із собакою! — прошепотів Льоха.
І не просто із собакою, а з бернським зененхундом, а ця собака нікому не дасть скривдити господаря!
Отак, весь час озираючись, Фом’юк пройшов дві зупинки, а потім зайшов у двір триповерхового будинку, підійшов до під’їзду, поговорив з кимось по домофону і разом із собакою зник за сірими залізними дверима. Друзі походили по двору. Ні лавки, ні дитячого майданчика… Дворик зовсім крихітний, і вештатись тут, не накликаючи на себе підозри, було неможливо. Вийшли на вулицю, походили там. Миха міркував:
— Поводиться він дивно, погодься… Чого він боїться? І навіщо зайшов до когось додому із обакою? От особисто тобі сподобалося б, який хтось до тебе у квартиру приперся разом з таким здоровенним псом?
— Та ти що! Моя мама відразу б зомліла! Ти ж знаєш, який у неї нюх… А від собаки ж пахне, сам розумієш… — Льоха всміхнувся. — Ні, мені б такий візит явно не сподобався.
— Стоп! — раптом вигукнув Миха. — Чорт забирай! Як я відразу не догнав! Ну, звичайно!
— Ото вже ні! Дзуськи! — Настя туди-сюди міряла альтанку широкими кроками. — Ми не будемо сидіти, склавши руки! Час летить!
Яна з надією подивилася на подругу. Мама пішла в будинок, тому вони могли говорити цілком відверто. Настя закусила губу й сіла поруч з подругою:
— Янко, мені ось що спало на думку. Дивись… Ти взяла з дому гроші й пішла в магазин. По дорозі в магазин хтось твої гроші брав у руки?
— Та ні… З якого дива я їх комусь давала б?
— Правильно! А тепер згадуй дуже старанно. Ти зайшла в магазин, вибрала… Що ти там вибрала?
— Сумочку.
— Класна сумочка?
— Чиста шкіра. А застібка яка! Просто бомба!
Шкода… Та зараз це не важливо. І далі ти пішла куди?
Я к куди? До каси.
— Ось! — Настя змахнула рукою, немов збиралася вгатити кулаком по уявному столу. — Ось! А далі згадуй уважно! Дуже уважно! Що було потім?
— Потім… Потім… Касирка взяла гроші, а потім якось опустила руку вниз… Буквально на кілька секунд… А потім іще щось зробила… Там, під касою… Мені видно не було, що саме вона там робила.
— Ось! — Настя підняла вказівний палець. — Розумієш? Між домом і касиркою ніхто до грошей не торкався, правильно? А торкалася тільки касирка! Значить, якщо у тата були гроші справжні, то…
— Авжеж! Я в цьому не сумніваюся! — вигукнула Яна.
— То касирка запросто могла їх підмінити! — зробила висновок Настя.
— Тоді навіщо вона викликала охорону? — Яку взяли сумніви щодо Настиних міркувань.
— Щоб очі замилити й відвести від себе підозру, невже не зрозуміло? Підмінила одному… Другому… Третьому… А на четвертого викликала охорону, мовляв, дивіться, яка я пильна! І хто її після цього запідозрить?
— Ну… Ніхто, звичайно! — змушена була погодитися Яна.
— Ось! А я про що! Мені здається, що за цією касиркою треба уважно поспостерігати. Спокійненько… Без галасу… Але дуже пильно. Йдемо, начебто, погуляємо… Щоб мама твоя не хвилювалася.
Яна побігла додому. Незабаром вибігла вже переодягнена, зачесана і з сумочкою через плече.
Біля входу в торговий центр подружки розділилися. Настя непокоїлася, що коли раптом касирка впізнає Яну, а так воно, звісно, й буде, то Настя не зможе за нею нормально стежити. Так усе й сталося. Яна зайшла в торговий зал, підійшла до полиць з цукерками, що знаходилися поруч з потрібною касою, і там застигла. Дівчинка не могла відвести погляду від людини, через яку, по суті, її тато був затриманий. Касирка теж помітила Яну, краєм ока кілька разів на неї насторожено поглянула, а потім, не стримавшись, сказала неприязно:
— Ну? І що ти тут забула? Йди звідси!
— Де хочу, там і стою! — різко відповіла Яна. Іди звідси, фальшивомонетнице!
— Сама ти фальшивомонетниця! Підсунула мені фальшиві гроші, а потім ще й ґвалт учинила! Ти думаєш, я кругла дурепа? І не розумію нічого? — Яна, як кажуть, завелася з півоберта.
Настя готова була заприсягтися, що після Яниних слів у касирчиних очах зблиснув вогник страху. Вона тієї ж миті опустила ліву руку під робочу поверхню. Зі свого боку Яна не могла бачити, але Настя чітко бачила, як цією рукою касирка натиснула червону кнопку. Тут же до каси підбіг охоронець.