— Заберіть цю… — касирка тицьнула пальцем на Яну. — Вона заважає мені працювати. Стовбичить тут… Кричить… Божевільна!
Охоронець взяв Яну під руку й повів до виходу. Настя й далі ж уважно стежила за касиркою, вдаючи, що вивчає асортимент товарів, викладених на полицях. Черговий покупець підійшов до касирки, вона взяла в нього гроші й опустила нижче робочої поверхні. Настя зосередилася і пильно та уважно провела поглядом…
Старший лейтенант Бараболя нервово вистукував пальцями по столу. Ну і впертим ж ви явився цей Костенко! Хоч кіл йому на голові теши, а він знай своє торочить: ніяких фальшивих грошей у нього немає і ніколи не було! Старший лейтенант вже серйозно подумував привести у відділок ще й доньку цього Костенка, з якої, власне, все й почалося, але його зупиняло те, що дівчинка була неповнолітньою. А кому потрібен зайвий клопіт?
Костенко поглянув на тоненьку теку, що лежала перед його очима. Минав четвертий місяць відтоді, як у Горобинівці з’явилися фальшиві гроші. І за цей час їх виявляли не тільки в Горобинівці, але й на периферії, і навіть подекуди в столиці. Потроху — то в одному місці купюра, то в іншому, але вже четвертий місяць! Точніше, першу підробку виявили три місяці тому, а скільки вони ходили до того — невідомо. Стільки часу, а тека з матеріалами цієї найважливішої справи досі найтонша! А чому? Та тому, що в ній підшиті тільки протоколи вилучення фальшивих двохсотгривневих купюр. Далі справа не рухалася. I ось тільки з появою цього Костенка з’явилася хоч якась запіка: пачка грошей, про які говорила його донька. Але пачку не знайдено, і які в ній були гроші — справжні чи фальшиві — не встановлено. Та оскільки підозрюваний так затято від неї відхрещується, то треба думати, що воші фальшиві! Звісно, Костенко не збирався підставляти доньку, але сп’яну, мабуть, переплутав купюри й дав їй одну справжню, а одну фальшиву. І попався! Молодець, касирка! Проявила пильність.
Старший лейтенант набрав внутрішній номер: Костенка мені на допит!
Розділ 4
Про користь походів на базар
— Ти про що? — зупинився Льоха.
Миха квапливо роззирнувся. Біля автобусної зупинки сиділа бездомна дворняка, схожа на вівчарку. Досить велика і дуже брудна.
Миха усміхнувся:
— Он сидить собака, бачиш? Піди й погладь його.
— Ще чого! Щоб він мене гризнув? — Льоха здивовано глянув на друга.
— Отож! Ніхто просто так до чужого собаки не підійде, бо побоїться, що він може його вкусити.
— І що?
— Як що? Фом’юк на цьому собаці переносить фальшиві гроші! Зрозумів? Певніше за все, знизу, на нашийнику, прикріплена маленька коробочка. З хутра її не видно, а просто так туди ніхто не полізе. Сам же кажеш: а раптом гризне? І повідець он який короткий… Щоб не бігав далеко, а був увесь час поруч. Отак!
— Ну, Ватсоне! Ти геній! Я б у житті не здогадався! І що тепер?
— А звідки я знаю? Треба якось цю теорію перевірити.
— Може, Слісаренку подзвонити? Нехай приїдуть…
Миха усміхнувся:
— А якщо теорія хибна? Засміють… Треба якось самим… От тільки як?
У цей час двері під’їзду відчинилися, і на вулицю вийшли Фом’юк із собакою. Льоха облизав пересохлі губи.
— Елементарно, Ватсоне! — І побіг просто до Фом’юка. — Василю Андрійовичу! Здраствуйте! А ми вагаємося, ви це чи ні…
Чоловік здивовано подивився на Льоху, потім на Миху, і знизав плечима:
— Даруйте… Ми знайомі?
Авжеж! Ця собацюра — одна з цуценят, що ми з Михою знайшли. Пам’ятаєте? Ну… В Горобинівці… Коли в Петра Івановича цуценят викрали!
— А! Ви… Ви Льоха, правильно? А ви… Ви… здається, Миха?
— У-у… Яка велетенська вимахала! — Льоха нахилився до собаки.
Та нервово дивилася то на нахиленого Льоху, то на Миху, який підійшов до господаря.
Можна її погладити? — Льоха простягнув руку до собачих вух.
— Ні-ні, — Фом’юк відвів убік Льохову руку.
Миха напружився. Льоха, немов нічого не транилося, усміхнувся.
— Її краще гладити не по голові, а знизу… По підборіддю. Ось так… — І Фом’юк показав, як треба гладити собаку. — Тільки обережно. Вона зараз трохи нервується.
Льоха погладив собаку, подивився на Миху, ледь помітно хитнувши головою, і ще раз погладив товсту потужну шию.
— Як виросла! Майже доросла собака… — усміхнувся Миха.
— Можна навіть сказати, зовсім доросла. Ось, водив на в’язку до пса. Ніколи не думав, що це такий головний біль — мати псицю. У неї коли тічка починається, то з нею вулицею спокійно пройти не можна! Щира правда! Хоч з палицею ходи. Кожен пес реагує! Вони ж самицю за сто метрів чують… Навіть кинутися можуть! Що ж… І самиця теж… Вона ж цуценят хоче! Природа вимагає, що поробиш?