— Я зараз до тебе прибіжу! Чекай…
— До мене не треба. Зустрінемося, де завжди.
Настя накинула куртку й підійшла до дверей. Аж тут мама:
— А ти куди? Спочатку Льоша, тепер ти? Ніч і холод надворі! Ви що, змовилися?
— Та ні, ма! Я з Янкою прогулятися… У неї щось настрій мінусовий… Заодно й свіжим повітрям подихаю на ніч…
— О, Боже! Ну, й молодь нині пішла! Усе секрети, все таємниці! А результат? Он, у дворі, три покришки з каналізаційних люків поцупили! І кінців не знайти! А все це таємниці ваші… Взяти б паска, та штани спустити… Чекай, Настю! Настю!!.
Але Настя вже не чула маминого буркотіння. Перескакуючи через одну сходинку, вона збігла з четвертого поверху й помчала до козлиного столика. Там спробувала сісти на лавку, але та була така холодна, що Настя тут- таки зіскочила з неї і застрибала на місці. Але вже за мить завмерла, вдивляючись у темряву вулиці: хтось біг до столика, але це була не Янка, бо та жила геть в іншому боці. За хвилину Настя впізнала Тасю Москаленко, дівчинку, з якою дружив Льоха.
— Тася? Ти звідки тут?
— Яна подзвонила! А могла б і ти!
— Тасю, не читай мені моралі! А, он і Янка біжить!
— Настю, я пару скакалок взяла, — тим часом повідомила Тася.
— Це ще навіщо? — здивувалася Настя.
— А раптом знадобляться? Пам’ятаєш, як тоді Пінгвіну ноги скрутили? Навіть крикнути не встиг!
— Добре вже! Взяла, то взяла. Хоча… Дай- но мені одну. Нудно буде — пострибаю! Яно, привіт!
— Привіт, дівчата! Настю, ти можеш нормально сказати, що сталося з Михою? — Яна, котрій подобався Миха, стривожено дивилася на Настю.
— Якби я знала, то вам би не дзвонила. Тут хтось поцупив покришки з каналізаційних люків… Ви ж у курсі? У нашому дворі дитина у відкритий люк упала! Ну… Ми вирішили знайти цих виродків.
І Настя коротко розповіла про вчорашні події на цегельному заводі і потім продовжила схвильовано:
— А сьогодні Миха кудись пішов, нічого нам не сказавши. Пішов, і все… Ми б і не знали, тільки його батя подзвонив… Михів телефон не відповідає… А головне, не зрозуміло, куди він пішов! Що йому в голову стрельнуло? Льоха пішов його шукати, але теж не
сказав, куди. Щоб батьків дарма не хвилювати. А мене не взяв…
Яна труснула кучерями:
— Правильно ти зробила, що нам зателефонувала! Дівчата, вмикайте мізки! Якщо вчора ви ходили на цегельний, то сьогодні…
— Тут вибір невеликий: машторф, будматеріали або меблева фабрика. Інших підприємств у нас немає, — перебила Яну Тася. — Я — на машторф. Хай тільки посміють Льошика зачепити! Я їм усім кумполи повідкручую!
— Добре, — погодилася Настя, — я на будматеріали, а ти, Яночко, на меблеву фабрику. Тільки нікуди не лізьте! Раптом щось підозріле — телефонуйте! До речі, телефони переведіть у віброрежим. А то буде, як минулого разу, — зателенькає, коли не треба! Все, розбіглися!
І дівчата розчинилися в холодній листопадовій темряві.
Миколка Гасисвітло стояв посеред колишнього цеху. Зайшов він туди майже навпомацки, така кругом була темрява.
— Оце-то гаси світло… Як же вони в такій тьмі єгипетській умудряються брухт збирати? Та, мабуть, ніяк. Значить, треба шукати, де горить світло…
Світло в такій темряві можна побачити здалеку. І найкраще — згори. Миколка увімкнув телефонний ліхтарик і роззирнувся. У слабкому світлі побачив товстенну стіну з великим проламом. По ньому Гасисвітло неспішно, дуже обережно, виліз на висоту другого поверху й звідти оглянув руїни машторфу — колишнього заводу з виробництва машин для видобування торфу. Кругом була суцільна темрява. Миколка спустився на землю і вимкнув ліхтарик. І раптом почув обережні кроки. Гасисвітло завмер. Кроки теж завмерли. Миколка тихо намацав ногою цеглину, підняв її. Хтось увійшов до покинутого цеху й теж зупинився. Запанувала тиша. Так тривало кілька секунд. Нарешті, Миколка не витримав:
— Хто тут? Відповідай, а то запущу цеглою!
— Ти спочатку сам назвись! А цегла в мене також є!
— Стривай-но… Щось мені голос твій знайомий… Мене Миколою звуть… Микола Братко.
— А… Це котрий Гасисвітло?
— Ага! А ти хто? — своєю чергою запитав Миколка.
— Тася я. Москаленко…
— А-а… Ти з Настею в одному класі вчишся?
— Це ти Миху тут шукаєш? — несподівано запитала Тася.
— Що-що? — розгубився Гасисвітло. — А ти звідки знаєш?
— Як звідки? Ми вас усі рятувати пішли. Я, Настя і Яна.
— Гаси світло, коротше… — Миколка не міг підібрати потрібних слів і замовк.
Тася дістала телефон, але Гасисвітло схопив її за руку:
— Не треба! Раптом у нього телефон задзвонить у непідходящий момент…