— Я Насті дзвоню, — сказала Тася й відвела Гасисвітлову руку вбік.
— Настю, привіт. Я знайшла Миколку Гасисвітла. Тут усе в нормі. Як у тебе?
— Поки ніяк. Я ще не дійшла. Хвилини за три… — відповіла Настя. — Рушайте до мене. А потім, якщо тут усе нормально буде, разом підемо на меблеву фабрику.
— Домовились. Миколко, ходімо на завод будматеріалів.
— Настя там?
— Уже підходить.
І вони поспішили, наскільки це було можливо в суцільній темряві. До заводу будматеріалів було хвилин п’ятнадцять швидкої ходи.
Юрко витягнув ліхтарика — його він прихопив із собою, коли забіг додому, щоб тепліше одягнутися — і вже хотів було увімкнути, аж тут почув десь неподалік легкий шерех і слабкий зойк. Схоже, хтось спіткнувся і скрикнув. Потім знову стало тихо. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти: Юрко тут не сам. По дорозі проїхала машина — через діру, яка колись була вікном, освітила руїни. У приміщенні сусіднього чи то цеху, чи то складу майнула чиясь тінь. Юрко вже хотів був окликнути Миху, але осікся, згадавши Льохову розповідь про те, якими агресивними були безхатьки на цегельному заводі. Тихенько, контролюючи кожен крок, уважно вслухаючись у тишу холодного вечора, хлопець рушив у сусіднє приміщення. А тиша стояла така, що, здавалося, все відбувається в німому кіно. І тут під ногою хруснув уламок скла — наче вдарив грім під час нічної травневої грози. Юрко завмер. Раптом почув у повітрі легкий свист, а за мить відчув, як щось зв’язало йому ноги. Не встиг Юрко оговтатись, як його злегка штовхнули в спину.
— Ой! Що за…
Він упав на витягнуті руки, і тут же на спину йому хтось сів.
— Попався, хто кусався!
— Настя?! — Юрко впізнав голос Льохової сестри.
— Не зрозуміла… Філімоне, ти, чи що?
— А то ж хто… Та злізь ти з мене нарешті!
Настя зіскочила з лежачого Філімона, допомогла йому підвестися й розплутати ноги.
— Чим це ти мене так? — Він помацав тонку, але міцну мотузку.
— Це скакалка. Розкрутила і кинула тобі на ноги. Вона круг тебе й обмоталась…
— Спритно! Я б до такого не додумався… Ну, добре, дзвони Льохові.
Цієї миті почувся голос Гасисвітла:
— Агов, народ! Ви тут?
Розділ 5
Ніч. Темінь. Тиша. Чотири постаті наближалися до колишньої меблевої фабрики. За кілька кроків до напівзруйнованої прохідної Юрко дістав ліхтарик.
— Стривай, — Настя прикрила ліхтарик рукою. — Не треба видавати себе завчасно. Зайдемо всередину…
Настю обірвав чийсь крик. Розібрати було важко, що саме крикнув невідомий, але в інтонації чулася злість.
— Настю? Це ти, чи що? — почувся ззаду Янин голос.
— Яно? Ти оце тільки допленталась?
— Та, блін, у темряві не в той провулок звернула. Заблукала в рідному місті, розумієш…
— Добре, Янко! Потім. Філімоне, сюди ж Льоха пішов? — спитала в Юрка Настя.
— Так, Льоха, — відповів за Філімона Гасисвітло.
— Цікаво, куди він подівся? Якщо наші розрахунки правильні, то Миха теж десь тут.
А в глибині руїн той же голос знову щось вигукнув — нерозбірливо й сердито.
— Ходімо! — махнула рукою Настя, і вже вп’ятьох, одне за одним, вони поволі пішли всередину напівзруйнованої фабрики.
У цілковитій тиші пройшли дві порожні великі зали. Рухалися майже наосліп. Темрява була непроглядна. Нарешті, почули розмову. Настя піднесла руку, і всі зупинилися. Говорили неголосно, і розібрати, про що саме, було важко. Настя, махнувши головою, прошепотіла:
— Підійдемо ближче… Тільки тихо!
Пройшли ще один зал і врешті-решт побачили попереду слабке світло. Розмова стала чіткішою:
— Колися, навіщо сюди прийшов? То на цегелку тебе занесло… У Кактуса досі синяк не зійшов! Мобілу куди дів?
— Та ж кажу: залізо збирав… їсти нічого вдома… — почувся слабкий, але впізнаваний Михів голос.
— Ах ти брехло! — почувся інший голос. — На тобі!
Миха застогнав.
— Що?! — ледь чутно скрикнула Яна. — Мого Михасика бити?!! Ах, ви!!!
— Янко, стій!!! — пошепки закричала Настя, але та її не послухала і пішла вперед — тихенько, підступно.
— Облиште його! — раптом долинув з іншого боку зали Льохів голос. — Ідіть до мене, я все розповім…
— Мовчи там, шмаркачу!.. До тебе черга теж дійде! — грубо відповів хтось із безхатьків.
— Льошик?!! — на все горло заволала Тася. — Ну, капці вам, віслюки дерибаданські!!! — І кинулася в наступ слідом за Яною.
Біжучи, вона нагнулася і вхопила з підлоги шматок цегли. Якщо Яну ще можна було спробувати зупинити, то Таська перла, мов танк, а зупинити її — означало ризикнути потрапити під важкі гусениці. Решті нічого не залишалось, як кинутись услід за дівчатами.