Озброювалися на ходу — хто чим міг. Філімон вхопив важку дошку, Гасисвітло підняв з підлоги шматок іржавої сталевої арматури, Яна і Настя, за прикладом Тасі, взяли по шматку цегли в кожну руку. Весь цей галасливий натовп залетів у напівтемну залу і, не зволікаючи ні секунди, кинувся на трьох мужиків, що стояли навколо Михи. Той сидів на підлозі зі зв’язаними за спиною руками. Під стіною, трохи далі, так само зі зв’язаними руками сидів Льоха. Мужики з несподіванки аж присіли, а потім кинулися тікати хто куди.
— А-а-а!!! — Таська з криком запустила шматком цегли навздогін одному з безхатьків. — Повбиваю!!! Льошику!!! Льош!!! Вони тобі нічого не зробили?
Тася кинулася до Льохи, розцілувала його і спробувала розв’язати руки. Але вузол був занадто тугим.
— Філімоне! Гасисвітло! Хто-небудь! Допоможіть же! — галасувала вона.
В іншому кутку кімнати поруч з Михою сиділа Янка. Вона була притулилася до його щоки, але Миха скривився, і вона відсторонилася, не розуміючи, в чому річ.
— Михо, ти що?
— Боляче…
— Де боляче?
— Під оком… Вони мені в лице заїхали кілька разів…
— От сволота! Зараз, секундочку…
Вона теж спробувала розв’язати мотузку, якою був зв’язаний Миха, але, видно, обох полонених зав’язували одні й ті самі руки. Янка вчепилась у вузол зубами.
— Ну, от і все…
Гасисвітло з Філімоном тим часом звільнили Льоху. Нарешті всі зібралися разом.
— Що ж у вас тут сталося? Як ви обидва примудрилися потрапити в полон до цих пияків? — запитала Настя.
— Чесно кажучи, я й сам не зовсім зрозумів, — відповів Миха, розтираючи затерплі зап’ястки. — Я підійшов до отвору… Он там! — Він вказав рукою на майже невидимий у темряві отвір. — А на мене хтось ззаду…
— Ну… А я побачив, що Мишко сидить зі зв’язаними руками, і в мене мізки як вивітрились! Один на трьох кинувся! Ясна річ… ось і опинився…
— Ватсоне, ти подзвонив би додому, та? Батьки твої дуже непокояться…
— Та телефон… — почав Миха, але Яна його перебила і сунула в руку свою мобілку.
— На, подзвони з моєї.
— Та ні. Побачать, що я дзвоню з чужого номера. Відразу паніка почнеться! Ходімо звідси. Я свою мобілку на вході сховав. Льохо, а в тебе не відібрали?
— Не встигли! — Він поліз у внутрішню кишеню куртки й дістав телефон. — Ось…
— Добре! А тепер ви мені поясніть, як таким натовпом зібралися, і як вирахували, де я? — поцікавився Миха.
— Ні, Ватсоне, це ти нам поясни, чому ти сюди пішов, нічого нікому не сказавши? — Льоха призупинився, а Янка в темряві наткнулася на нього.
— Чому… Чому… Знову б стояли і мерзли на вулиці. Така холоднеча! Тому й пішов сам. А телефон із собою брати побоявся. Знову задзвонив би, коли не треба — обшукали б і забрали… Ну все, проїхали!
По цих словах Миха вийшов з приміщення колишньої фабричної прохідної, відшукав у цегляній тріщині загорнутий у поліетиленовий пакет телефон, і набрав мамин номер.
— Ма… Привіт! Та ти не хвилюйся!.. Так усе добре! Скоро буду вдома. Так… Ага… Бувай. — Він глянув на Яну. — Тепер усе гаразд. Можна й по домівках.
По дорозі додому говорили всі разом, тільки Миха та Льоха майже не розмовляли, оговтувалися після пережитого. Найбільше діставалося Тасі Москаленко.
— Тась, чуєш Тась… Круто ти цим віслюкам… як їх там… дери… бери… о, ти їм дала, коротше!.. Ха-ха-ха, — заіржав, як молодий жеребчик, Гасисвітло.
— Ех ти, тьма неосвічена! Не «дери-бери», а дерибаданські. Класиків читати треба!
— Щось я не врубаюсь… Яких ще класиків? — не зрозумів Гасисвітло.
— Класичних! Бо сам віслюком дерибаданським станеш, зрозумів! Хі-хі-хі! — захихотіла Таська, а за нею — Яна з Настею.
— А ці… Як їх… Від страху, мабуть, у штани наклали, ге? Уявіть, стоять собі спокійненько, а тут із темряви — Таська:
— Ах, ви! Віслюки дери… бери… — Філімон теж не зміг з першого разу вимовити, які це були віслюки, і знову зареготав. Його сміх підхопили всі інші. Навіть Таська не стрималась і теж розсміялася. Так, регочучи і згадуючи кожну мить небезпечної, але в чомусь і кумедної пригоди, дійшли додому. Миха пішов проводжати Яну, Льоха — безстрашну Таську. Детективи домовилися зустрітися завтра вранці, дорогою до школи.
Миха прийшов додому на початку одинадцятої. Мама не вийшла, а вибігла в коридор:
— Синку, та де ж ти?.. Як же ти?.. А це що?..
— Де?
— Під оком! Ось! — І мама ткнула пальцем на ліве Михове око.