Миха підійшов до дзеркала. Під лівим оком у нього розцвів розкішний синець.
— А… Це… Як його… Ну… Це грим! У виставі в бомжа синець, розумієш… Мені намастили, а змити не виходить… Грим бракований, чи що… Тепер буду, як дурень, з синцем…
Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися біля козлиного столика. По дорозі в школу обговорювали вчорашню пригоду.
— Ти як? — запитав Миху Льоха.
— Та в нормі! Зранку довелося маминою пудрою фінгал маскувати.
— А що, — усміхнулася Настя, — нормально запудрив. Майже не видно.
— Я старався… — Миха теж усміхнувся. — Я вчора довго не спав. Увесь час думав… Влитися в колектив збирачів металобрухту не вийшло… Дві спроби — два промахи. Та й, як виявилося, небезпечне це діло. Збирачі чужих до себе не дуже підпускають. Треба до цієї справи підійти з якогось іншого боку.
— Надумав що-небудь?
— Може, спробувати пошукати підпільні пункти прийому металобрухту просто так?
— Це як? — не зрозуміла Настя. — Що значить: просто так?
Льоха теж запитав:
— Справді, про що це ти?
— Горобинівка — це ж не мегаполіс. За кілька днів можна все містечко обійти. Розкрий очі, роззуй вуха… Купку металу заховати можна, але купу… Ось я і пропоную: розбити Горобинівку на маршрути. Пройти ними, уважно оглянувши всі приватні будинки…
— Обшук у них влаштувати, чи що? — здивувався Льоха. — Що значить — оглянути? Біля деяких такі паркани! Чорта з два там щось побачиш!
— А якщо пункт прийому не в Горобинівці? — додала сумнівів Настя.
— Ви обоє маєте рацію, — погодився Миха, але тут же запитав: — а інші пропозиції є? До речі, ті, в кого такі-от паркани, — Миха підніс руку, став навшпиньки і показав, які високі паркани він мав на увазі, — ті брухтом не займаються. Ну, то як?
Інших пропозицій не було. Миха подивився спершу на Льоху, потім на Настю.
— Отже, після школи сідаємо за карту Горобинівки й розподіляємо вулиці. А починаючи із завтрашнього дня, гуляємо по маршрутах.
— А парами можна? — тут-таки запитала Настя.
— А чому ні? Гуляй зі своїм Денисом, але засвітла. Увечері, коли темно, все одно нічого не побачите. Що шукати — зрозуміло. Тож — до справи!
— А може, вони якраз і працюють, коли темно? — знову запитала Настя.
Усі замовкли. Першим відреагував Льоха:
— Молодець, сестричко! Швидше за все, так і є! Га, Ватсоне?
— Цілком можливо, — Миха почухав за вухом, — але ввечері небезпечно…
— А ми ж парами! — задерикувато вигукнула Настя. — Ви ж справжні мужчини? Раптом що, захистите. Від усяких там віслюків дерибаданських! — І Настя лукаво глянула на Льоху.
— Та ну тебе! Таська, звичайно, дала жару… Але пожартували, й досить.
Коли після уроків компанія вийшла на вулицю й пройшла кількасот метрів, Настя здивовано скрикнула:
— Люки!
— Що люки? — не зрозумів Льоха.
— З покришками! — радісно вигукнула Настя.
І справді! Усі люки, попри які йшли друзі, були накриті покришками! Зайшли у двір — тут те саме! Усі люки закриті!
— Слава Богу… — пробурмотів Миха. — Нарешті!
Годину по тому всі зібрались у Михи й узялися до роботи з картою. У теплу пору року такі сходини влаштовувалися за козлиним столиком, але зараз було надто холодно. Раніше діти й не підозрювали, як багато вулиць в Горобинівці! І які вони довгі!
Коли нарешті юні детективи поділили вулиці між собою, Настя тут-таки подзвонила Денисові й запросила його на побачення «з користю».
— Як це, «з користю»? — поцікавився Денис.
— Зустрінемось — розкажу, — пообіцяла Настя.
Трохи поміркувавши, Миха подзвонив Яні, а Льоха — Тасі. І незабаром усі розбрелися по Горобинівці. Було ще світло.
Миха з Яною неспішно брели вулицею, забудованою приватними будинками. З півгодини вони йшли просто як знайомі, розмовляючи про те, про се… Нарешті Яна сказала:
— Мих, чуєш, Мих… Ми що, весь час так і будемо просто ходити?
— А що? Ти замерзла? Хочеш побігати?
— Михо, мені нудно!..
— Яночко, ну ти ж розумієш, що у нас не просто побачення? Ми розслідуємо…
— Та знаю я… Знаю! От тільки… Це ж усе одно побачення, так? А на побаченні треба дівчину це… ну…
— Ну?.. Що потрібно на побаченні?.. Не тягни кота за хвіст, Яно!
— Ну, на побаченні дівчину потрібно обіймати… цілувати…
— Стоп! — перебив її Миха. — Ану… Ходімо ближче до кущів… Он туди… — Миха показав щілину між густим кущем бузку і парканом.
— Ходімо! — зраділа Яна, і навіть побігла наперед, тягнучи Миху за руку.
Притулившись спиною до паркану, Яна простягла вперед руки і навіть закрила очі, але Миха, не помітивши приготувань дівчини до омріяного поцілунку, прикипів до щілини в паркані, пильно вдивляючись у двір.