— А тобі що, панночко, повилазило? Не бачиш? — Господар зробив широкий жест правицею, показуючи на купу брухту.
— А що, ви будь-який метал приймаєте? — запитав Льоха.
— Будь-який, — підтвердив господар, — і кольоровий, і чорний… Сталь, чавун, мідь, алюміній… Всякий.
— Ага… — Льоха ніяк не міг зважитися на запитання про покришки від люків, пам’ятаючи, до яких наслідків це призводило.
Тут до розмови пристала Тася. Вона околяса не ходила, а спитала просто в лоб:
— Ну, а якщо залізяки палені?
— Що значить палені? — вмить насторожившись, запитав господар.
— Ну, там кабелі, дроти… Труби… Покришки від люків… — неголосно перелічив Льоха.
Господар спідлоба подивився на Льоху, виглянув на вулицю, озирнувся і відповів похмуро:
— Можна й це. Тільки дроти без ізоляції, випалюєте її самі. А покришки тільки биті.
— Як це — биті? — не зрозуміла Таська.
— Як, як… На шматки!
— А їх що, можна розбити? Як?! — здивувалася дівчина.
— А як нормальні люди б’ють? — хмикнув господар. — Ломом. Супроти лома нема прийому, ясно?
— Ого… — похитав головою Льоха. — Це ж як попітніти треба, щоб залізяку розбити?
— А ти думаєш, грошики легко заробляються? — усміхнувся господар.
— Воно-то так… — погодився Льоха. — Ну, добре, все зрозуміло… Тась, ходімо!
— То що, лом привезете? — кинув господар навздогін.
— Аякже! — буркнула Тася, не обертаючись. — Тільки-но сусідка коляску від немовляти звільнить, відразу й притарабаню…
— Тась, не ляпай! — смикнув подружку Льоха. — Я дзвоню Михові.
Миха разом з Янкою підійшли хвилин за двадцять. Льоха з Тасею чекали на них у дворі спортшколи, сховавшись за деревами. Побачивши парочку, що наближалася, вийшли назустріч.
— Ну… І що ви знайшли?
Льоха, не кажучи ні слова, кивнув у бік відкритого гаража. Миха перейшов вулицю, зазирнув у гараж, оглянув там усе уважно і повернувся до друзів.
— Однак, нахаба! — всміхнувся він. — Не криючись, приймає!
— А, може, в нього є ліцензія? — запитав Льоха.
— Ні… Ні лабораторії… Ні автомобільних ваг… На такий приймальний пункт ліцензію б не видали! Треба поспостерігати…
Вирішили підключити до цієї справи і Настю з Денисом, щоб не було так загайно по часу. Подзвонили їй, і Настя, разом зі своїм другом, теж підійшла до спортшколи.
— Може, з Тарасюком поговорити? Щоб дозволив у коридорі почергувати? Дивись, вікно якраз на гараж виходить. І не так помітно, ну й… не так холодно, — запропонувала Настя. — Зиновій Володимирович, думаю, поставиться з розумінням, не відмовить…
— Тоді гайда! Ти ж його знаєш, — погодився Льоха. — Щось мені теж на холоді дубіти не хочеться.
Усі зайшли в спортшколу. О третій годині дня тут був суцільний гармидер! Шум, крики, біганина… У залі дзвінко лупили по м’ячу волейболісти, грюкали важким м’ячем по підлозі баскетболісти… З розчиненої зали на другому поверсі долинали гучні вигуки боксерів… Словом, процес ішов на всю котушку!
— І де шукати твого Тарасюка? — запитав Льоха.
— Як де? — здивувалася Настя. — Він же директор! Що ж, по-твоєму, він повинен у залі з м’ячем скакати? В нього свій кабінет.
Аж тут, наче зумисне, зі спортзали вийшов директор Тарасюк. Він був у футболці та спортивних трусах. Усі, крім прибитої подивом Насті, не те, що засміялися, а нестримно зареготали! Тарасюк здивовано подивився на Друзів:
— І що ви знайшли смішного в моїй скромній фігурі?
— Ні, Зиновію Володимировичу, це не через вас! Зовсім навіть навпаки. Ми прийшли до вас у дуже важливій справі.
— Ну, раз у важливій, то ходімо в кабінет.
Як був, у трусах і футболці, директор сів у крісло, попередньо витерши спітніле обличчя рушником.
— Слухаю вас.
Миха спокійно розповів усю історію зі зникненням покришок і пояснив, що їм потрібно від директора.
— Ну що ж, — сказав Тарасюк, закінчуючи розмову, — я б цю наволоч власними руками!.. Сам мало не влетів машиною в таку діру! І куди тільки міліція дивиться?!. Так що можете стежити. Черговій я скажу, щоб вас не чіпала і впускала, коли треба. Тільки давайте домовимося: якщо помітите щось підозріле — самі нікуди не лізьте! Повідомте мене чи міліцію. Згода?
— Згода, — за всіх відповів Миха.
— Ну, а з майором Слісаренком я домовлюся.
— Дякуємо, Зиновію Володимировичу, ми самі, — сказав Льоха.
— Навіть так? — здивувався Тарасюк.
— Навіть так, — підтвердив Миха, — ми з ним добре знайомі.
— Ага! — вставила свої п’ять копійок Настя. — Ми навіть позавчора з ним на «ти» розмовляли.