Льоху, міцно до себе притисла й поцілувала в губи.
— Ой… Тась, а якщо хтось побачить… — розгублено сказав Льоха, машинально витерши губи.
— Льошику, ти абсолютно правий!.. І тут не може бути ніяких сумнівів!.. Ну що, чекаємо далі?..
Льоха лише плечима знизав. А що тут скажеш?.. Він обперся ліктями об підвіконня і приготувався до довгого очікування невідомо чого. Тася поклала йому руку на спину, а щокою притулилася до плеча. І раптом у густих сутінках Льоха запримітив слабкі вогні підфарників темної машини. У гаражі загорілося тьмяне світло. Машина зупинилася біля гаража багажником назад, і з неї вийшов водій.
— Я пішов! — Льоха рушив до виходу.
— Ні! — заперечила Тася. — Підемо разом! Наче гуляємо собі… Так менш підозріло!
Парочка хутко вискочила зі школи, перебігла двір і вже за хвилину статечно прогулювалася вулицею. І здавалося, цій парочці до того, що відбувалося в гаражі, діла ніякого немає. Проходячи повз гараж, Льоха крадькома зазирнув усередину і остовпів: на вагах лежала купа уламків! За їх формою можна було без сумніву судити, що це були розбиті круглі металеві покришки! Таська теж побачила, що за брухт лежить на вагах, і схопила Льоху за руку.
— Льохо! Ти це бачиш?!. — схвильовано дихаючи Льохові у вухо, прошепотіла дівчина.
— Бачу, Тась, бачу…
Льоха швидко сфотографував номер машини. Потім обережно, щоб ніхто не помітив витягнуту руку з телефоном, сфотографував купу металобрухту, а тоді ще й саму машину. А далі, відійшовши метрів на десять убік, набрав Миху.
— Ватсоне… цей., коротше… є!.. — збуджено сказав він другові
— Що?.. Що є?.. — нетерпляче запитав Миха.
— Привезли биті покришки!
— Точно?
— Точніше не буває! Я сфоткав.
— Біжу!
— А Слісаренко?
— Дочекайся мене… Я вже один раз насосом попрацював! Більше не хочу!
— Чекаю!
Миха, мабуть, летів, як куля, змащена салом. Уже хвилин за десять, у тьмяному світлі самотнього вуличного ліхтаря Льоха побачив темну фігуру, яка стрімко наближалася й у якій він без зусиль упізнав свого друга. За ці десять хвилин приймальник розрахувався з водієм машини, і той поїхав. Приймальник звільняв ваги, кидаючи на загальну купу металобрухту уламки покришок.
— Ну що, викликаємо міліцію, — сказала Таська. — Льошко, дзвони, бо я цьому іроду сама як…
— Тасю, охолонь! Нас зараз цікавить не приймальник брухту. Він нікуди не дінеться. Зараз треба вийти на того, хто покришки краде.
— А це без питань, — Льоха витягнув мобілку. — Я машину сфоткав. Номери записані… А знайти тачку не проблема…
— Тоді ходімо до тебе, роздивимось фотки на компі. Машина яка?
— Сірий «Ланос»…
Друзі покинули пункт спостереження і поспішили додому. Спочатку йшли швидко, майже бігли, а потім Миха почав сповільнювати крок, усе частіше запускаючи п’ятірню в потилицю. Льоха, який знав, що означають оті його почісування, відразу запитав:
— Михо, щось не сходиться?
— Льох, я ніяк не можу збагнути, як це вони так покришки крадуть, що їх ніхто жодного разу не помітив?
— Це питання двадцяте! — махнула рукою Тася.
— Я теж так думаю, — погодився з Тасею Льоха. — Зловимо злодія — розберемося в його невидимій технології…
— Мені здається, що не все тут так просто…
У відповідь Льоха тільки глянув на Таську й знизав плечима:
— Побачимо…
Удома не було нікого, Настя пішла на тренування, батьки ще не повернулися з роботи. Льоха швиденько під’єднав мобільний телефон до комп’ютера і перекачав фотографії. На моніторі уважно роздивилися шматки металу. Сумнівів не залишилося — це були биті круглі покришки. Правда, фотки вийшли не дуже якісні, тому що в гаражі було темнувато, але круглі краї уламків було видно досить чітко. Тепер потрібно було встановити власника машини. Розглянули на моніторі й машину. Льоха нічого не наплутав: це справді був «Ланос» сірого кольору. Миха уважно подивився на номери і почухав потилицю.
— Що? — запитав Льоха.
— Десь я цей «Ланос» бачив… Номери… Розумієш, це рік мого народження. Я десь якось ішов і звернув увагу… І ще подумав, такий класний номер випав на таку сіреньку машинку… От якби на «Мерседес»… Ну, або хоча б на «Ауді»… але ж ні! На «ланос»… І хто це на такій машинці приїхав у такий «крутий» заклад… Стоп! Біля фітнесклубу я її бачив!
— Біля якого фітнесклубу? — тут-таки запитав Льоха.
— Біля «Азиру», ось якого!
— Біля нашого «Азиру»? — перепитала Таська.
— А якого ж іще? — підтвердив Миха. — Коло базару, через дорогу… Я цей «Ланос» бачив саме там…