— Потрібне якесь старе простирадло… Або покривало… Щоб потім можна було викинути. І мотузка…
— Що там трапилося? — стривожено запитав тато.
— Дитина в каналізацію впала!
— А як же…
— Тату, потім! Дівчинку треба звідти підняти!
Тим часом мама вже винесла старе простирадло і подала Михові:
— Ось… Тільки мотузки…
Стривай! У шафі є ремені, якими ми ме6лі переносили! — згадав тато. — Це навіть краще!
Він метнувся до шафи і в мить ока виніс ремені.
— Гайда! — сказав тато й кинувся сходами вниз.
За хвилину біля люка вже стояло двоє чоловіків, готових допомогти, і Льохова сестра Настя. Миха знову пірнув у люк. На батькову пропозицію спуститися разом, він заперечно похитав головою:
— Тату, ми з Льохою впораємось! Бо тобі костюм доведеться викидати… Та й туфлі, мабуть, теж…
— Але ж там дитина! — не здавався тато.
— Там усе під контролем! Тримай кінець.
Ремені зв’язали докупи. Один кінець залишився в руках у батька, другий опустили в люк. Уже спускаючись, Миха побачив вогні автівки, що завернула у двір.
— Льохо, як ви? Швидка приїхала!
Спритними рухами Миха туго обв’язав дівчинку попід руками простирадлом, Льоха надійно прив’язав до нього ремінь, і хлопці в один голос крикнули:
— Піднімайте!
Постраждала рушила вгору. За нею, притримуючи, щоб не вдарялась об стінки колодязя, поліз Льоха. Миха, почекавши, поки товариш вибереться з люка, теж почав дертися назустріч зоряному небу.
— Фу… Ну й сморід… — пробурмотів один з чоловіків, що стояли біля люка.
— Каналізація, як не як… Не шанелеві духи! — відказала Настя.
— Що-що? — не зрозумів чоловік.
— Шанель номер дев’ять! Духи такі! — прокоментував Миха, вибираючись із люка. — Французька класика!
— А-а… Так, так, це навіть не шинель…
Миха тільки рохнув, тут було не до сміху. Тим часом лікарка, молода мама й Настя, розв’язавши простирадло, почали клопотатись коло маляти. Мама знов було заголосила, але лікарка кинула на неї такий грізний погляд, що та одразу замовкла.
— Як же це ви, мамочко, так не догледіли? — дорікнув жінці один з чоловіків.
— Та я… Та як… Та ж темно! Наталочка бігала, бігала, а потім я дивлюся — не стало її. Я гуди, я сюди… І сама ледь не впала в цю діру! Спасибі хлопцям! Хлопчики, я для вас… Я вам…
У двір заїхала міліцейська машина. Миха кинувся вперед і замахав руками — побоявся, щоб машина не вскочила колесом у колодязь. Із автівки вийшов давній Михин знайомий, майор Ігор Борисович Слісаренко.
— Ну, здоров, Ватсоне! Раз ти тут, то і Холмс, і Настя теж десь недалеко. Я правий?
— Тут я, Ігоре Борисовичу, тут! Здрастуйте!
— Здоровенькі були, Ігоре Борисовичу, — привіталась і Настя.
Що у вас тут сталося? — запитав майор.
— Та ось, дівчинка в каналізацію впала.
— Це як? — не відразу зрозумів майор і озирнувся навколо. — А покришка де? І чому каналізація відкрита? Та ще в таку темінь!… Це ж кримінал!
Майор підійшов до машини «швидкої допомоги» і зазирнув у салон:
— Як дівчинка?
— Уже ніби все добре… Але ще трохи… Якби не хлопці, була б захлинулась, бідненька… — відповіла лікарка.
Мати дівчинки вже майже заспокоїлась. Зарадила цьому й Настя. Вона була поруч, весь час гладила нещасну матір по руці, щось заспокійливо бурмотіла, стискаючи за плечі.
— Як же це так! — несподівано голосно сказала молода жінка, почувши останні Слісаренкові слова. — Та я… Я на них у суд подам! Дитину мені мало не вбили!
— Годі вам, сідайте біля водія, поїдемо в лікарню. Там дитину оглянемо і будемо вирішувати, — сказала лікарка і рвучко зачинила двері «карети».
Молода мати слухняно відчинила двері в кабіну. А тоді раптом обернулася й сказала:
— Хлопці! Хлопчики! Спасибі вам! Довіку не забуду! Ви мені дитину врятували! Дякую!
Двері зачинилися, і «швидка» рушила, везучи водночас нещасну й щасливу матір і її дивом врятовану доньку.
Миха колом обійшов діру люка, потім увімкнув ліхтарик й оглянув усе в радіусі десяти метрів.
— Ігоре Борисовичу, а покришки таки нема! Думаю, що її вкрали.
От покидьки! — спересердя вигукнув Л ьоха. — У них що, ні мізків, ні совісті?! Залишили діру серед дороги!
— Та кому ця покришка треба? — здивувалася Настя.
— Ну, не скажи… Може, хтось хату будує, от і треба, — відповів Льоха.
— А може, на металобрухт, — додав Миха.
— Цілком можливо, — погодився майор Сліісаренко, — але які, все-таки, покидьки!
— Треба чимось діру позначити, аби ще хто- небудь не впав, — сказав Миха.