— Свободу Ватсону і Холмсу!!! Свободу Ватсону і Холмсу!!!
— Настю! Ви всі здуріли?! Я їх щойно бачив біля нашого будинку! І майор Слісаренко разом з ними. І машина… Я підійшов, привітався… Ніхто їх там бити не збирався… Начебто… Вони розмовляли цілком мирно…
— Що?!! — накинулася на Миколку Таська. — Ти!.. Тебе спеціально міліція підіслала! Щоб нашу демонстрацію розігнати, так? Міліцейський прихвостень!!!
— Тась! Що ти верзеш?!. У тебе мобіла є? То подзвони Льохові! А ти, Янко, своєму Михові!
Або ти, Настю… У вас що, геть дахи позносило?!!
Дівчата перезирнулись. А й справді… Як вони раніше не додумалися зателефонувати? Настя набрала Льохів номер. Послухала й підозріло подивилася на Миколку:
— Зайнято…
Миколка усміхнувся і кивнув головою на Тасю, яка так і прикипіла вухом до телефону.
— Ще б пак… Тут деякі вже висять на дроті…
За мить Таська припинила розмову, запхала мобільний у кишеню і розгублено озирнулась:
— Це… Льоха зараз підійде… з Михою… І з цим… з ментом… тобто, з майором…
Усі три подруги одночасно обернулися і подивилися на розбурхану юрбу. Першою зорієнтувалася Настя. Вона несподівано піднесла руки вгору, тримаючи в одній телефон, і щосили закричала:
— Вони нас злякалися!!! Вони відпустили хлопців! Ура!!! Ми їх перемогли!!!
Натовп тут-таки вибухнув радісними криками і почав розходитись. Подружки поспішили додому. Ще здалеку вони побачили біля фітнес-клубу міліцейську «Шкоду» і, не змовляючись, побігли до неї.
Майор Слісаренко, за спиною якого стояли Льоха та Миха, зайшов до завгоспової комірчини.
— Пан Савчук? Андрій Олександрович? — запитав майор.
Завгосп відірвався від паперів, розкладених на крихітному столику, і сказав:
— Ну, я Савчук. Далі що?
— Це ваша машина? — трохи суворіше запитав завгоспа майор і поклав на стіл темнувату фотку сірого «Ланоса».
— Моя… — здивовано відповів завгосп і виструнчився. — В усякому разі, номери мої.
— І це ваш металобрухт? — Поклав майор на стіл другу фотку.
— Ну… Як його… загалом і в цілому… якщо можна так сказати… — зам’явся ще більше здивований завгосп.
— То ви його здавали, чи не ви? — продовжував наполегливо майор.
— Ну… словом… так… я здавав… — нарешті погодився завгосп.
— Тоді якби поясните наявність у ньому ось цього? — вже зовсім грізним тоном поставив наступне запитання Слісаренко і тицьнув у фотографію пальцем.
— А-а… — розгубився завгосп, розглядаючи фотку. — Ну… — м’явся, не знаючи, що сказати. — Ви ж розумієте… Зарплата маленька… А тут це…
— Збирайтеся, поїхали! — скомандував майор.
— Куди?! — ще більше розгубився завгосп.
— До нас. У відділення. Далі бесіду будемо вести під протокол. — Слісаренко взяв фотографії зі столу і поклав у папку.
— Та годі вам… Ви що? За двісті кілограм старого заліза відразу до відділення… Протокол…
— А те, що через вас дитина ледь не загинула — це що, не рахується?
— Через мене?! — здивувався завгосп. — Це ж як???
— Як?!. Сам же покришки з люків цупив, а тепер дурня клеїть! Як — запитує! — обурився Льоха. — Дівчинка через тебе в каналізацію провалилася! Якби не ми з Ватсоном, вона б узагалі втопилася!
— І ще машина на діру наїхала! — Додав Миха. — Добре, що ніхто не загинув!
— Заждіть, заждіть! До чого тут каналізація? Так! Я здав у металобрухт з десяток старих дисків від штанги. Три були поламані… Клуб закупив нові штанги… У них прогумовані круги — щоб не так сильно гриміли… А старі я здав… Треба було, звичайно, ці гроші оформити за прибутковою накладною і здати в касу… То я здам… Це ж копійки…
— Диски зі штанги?! — сплеснув руками Миха. — Йо-пе-ре-се-те!.. Який же я бовдур! Як же я відразу не здогадався…
Льоха закрив очі й схопився за голову:
— Повний капець!.. Оце-то невезуха!
Розділ 10
Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися за козлиним столиком. Усі троє почувалися препаскудно. Вчорашній конфуз у школі, а ще більше — із завгоспом фітнес-клубу надовго зіпсував усім настрій. Але в школу треба було йти, уроки ніхто не скасовував. Посиділи, позітхали й пішли.
— Дивись, дивись! — раптом радісно вигукнула Настя. — Покришки знову поставили!
Миха зійшов з тротуару на дорогу й наступив на новеньку покришку. Наступив і зупинився, щось уважно на ній розглядаючи.
— Ватсоне, ти що? Ворушися, — поквапив товариша Льоха і враз замовк, помітивши, що Миха тягнеться долонею до потилиці.
— Ану, почекайте мене хвилинку! — Миха розвернувся й побіг до перехрестя вулиць Інтернаціональної і Паризької Комуни. Повернувся хвилин за десять, захеканий і здивований.