— А в «Парижі» люки не накрили. Дивно… — І знову почухав потилицю.
Такі жести, з Льохового досвіду, нічого доброго злочинцеві не віщували. Льоха з Настею перезирнулися.
— Михо, що таке? — знову запитав Льоха.
Але Миха, ніби не чуючи друга, раптом знову побіг, але вже вперед, і зупинився тільки біля наступного люка. Потім підбіг до іншого, і так біг від люка до люка по всій Інтернаціональній аж до самої школи. Коли Льоха з Настею наздогнали його, Ватсон стояв на перехресті із заплющеними очима й чухав потилицю.
— Михо, що таке?
Миха мовчав. Він думав. Знаючи, що втручатися в цей відповідальний процес нікому не варто, Льоха дав йому спокій і став поряд. Настя знизала плечима:
— Даруйте, хлопці, але в мене перший урок — математика. А Логарифма, самі знаєте. Бувайте.
Минуло хвилин п’ять. Миха розплющив очі й немов прокинувся:
— Час? Ще не спізнилися? Тоді ходімо!
І друзі поквапилися до школи.
Миха йшов якось дивно. То справді поспішав, то знову ніби засинав на ходу, бурмочучи собі під ніс щось дивне:
— Не все… Забрали не все… Ось у чому справа! Невидима технологія… Це коли інші не бачать… Раз — і немає… Раз — і немає…
— Михо, ти взагалі-то в нормі? У тебе, часом, дах не поїхав? — стривожився Льоха. — Що ти там бурмочеш?
Друзі підійшли до школи, і в цю мить голосно задзеленчав дзвінок. Цей звук розколошкає кого завгодно, не тільки замисленого Миху! Друзі кинулися сходами, звідти по коридору і сходами на другий поверх. До класу вони зайшли разом з учителькою. Та з докором похитала головою, але не сказала нічого. Урок минув звичайно, і після дзвінка всі вийшли в коридор, на перерву. Льоха з Михою підійшли до вікна. Говорив Льоха, Миха здебільшого відмовчувався і дивився у вікно. Дорогою проїхав вантажний мікроавтобус. Зупинився на мить, висадив пасажира, і поїхав собі далі. Хтось підвіз знайомого… Але на Миху ця картинка подіяла геть незрозумілим чином — він запустив собі в потилицю п’ятірню і пробурмотів:
— Боже мій!.. Який же я телепень!.. Як я відразу не здогадався?..
Льоха напружився. Із самого ранку Миха чухав собі потилицю аж надто часто, а тут ще й це!
Наступним уроком була історія. Оксана Петрівна, вона ж Конячина, вона ж учитель історії, вона ж… Утім, це не так уже й суттєво. Суттєво те, що Оксану Петрівну всі побоювалися. Свій предмет вона любила, вважала його не просто важливим, а найважливішим, тому на її уроках належало старанно навчатися і не коїти дурниць. А тут… Просто посеред уроку Миха раптом підвівся з-за парти і сказав:
— Оксано Петрівно, вибачте, але нам треба терміново піти. Льохо, вставай!
— Ш-ш-що?.. — від подиву Оксана Петрівна навіть почала заїкатися.
— Вибачте, будь ласка, але час не терпить. Льохо, до кого сказав? Бігом!
І обидва хлопці встали, зібрали портфелі й рушили до дверей.
— Вибачте, — вже у дверях ще раз вибачився Миха, — але це справді надзвичайно терміново…
— Та я Владиславові Васильовичу… Та я… Та ви… — зовсім розгубилася Конячина.
Клас зі страху притих. Треба ж було розуміти, з якого уроку зважилися піти Ватсон з Холмсом! Наслідки такої нахабної витівки могли бути найнепередбачуванішими.
Льоха отямився тільки після того, як вони вийшли на шкільне подвір’я.
— Ти що, зовсім звихнувся? Вона нам таке життя влаштує!
— Льох, стривай! Не торохти! — Миха дістав телефон. — Алло! Ігоре Борисовичу? Добрий день! Так, це я… Треба терміново побачитись. Терміново, Ігоре Борисовичу! Та тому, що якщо ми не поквапимось, то нові покришки… Так, уже накрили. А те, Ігоре Борисовичу, що їх можуть знову поцупити! Кожної миті! Ми на перехресті Інтернаціональної і Паризької Комуни. Приїжджайте…
— Слухай, ти хоч мені можеш пояснити, що відбувається, та? — обурився Льоха. — Зірвався з уроку. Мене зірвав! Конячина нам…
— Льохо, зачекай хвилину… Зараз Слісаренко приїде, і ми все обговоримо. Я сам ще в процесі… — і Мишко постукав себе кулаком по тім’ячку.
Слісаренко приїхав швидко. Справа з покришками вже давно позбавила його спокійного сну, а тепер не лише сну, а й повноцінного життя! Він вискочив із машини й кинувся до юних детективів:
— Ну, Михайлику, що цього разу надумав? Знову який-небудь завгосп?
— Ігоре Борисовичу, спокійно… Давайте розберемося поки що з Інтернаціональною.
Миха дістав з рюкзака зошит, розгорнув на чистій сторінці і взяв ручку:
— Сьогодні поклали нові покришки, так?