— Ну, так… До речі, на Паризької Комуни теж нові покришки поклали, — доповів майор.
— Так? — І Миха вкотре за сьогоднішній ранок почухав потилицю. — Як це? Ми ж уранці дивилися…
— Ще ввечері… А що? — здивувався Слісаренко.
— Тоді тим більше… — загадково сказав Миха, а Льоха лише кивнув головою, не розуміючи, до чого хилить його друг.
А Миха тим часом продовжував:
— Ми можемо відрізнити нові покришки від старих?
— Що за безглузде запитання? — Майор уже почав трохи нервувати. — Це що? Ти мене сюди притягнув, щоб запитати таку дурницю?
— Так, саме для цього! Ігоре Борисовичу, давайте проїдемо по Інтернаціональній, тільки повільно, від покришки до покришки… Льохо, а ти головою крути навсібіч. Ма
ло там що…
— Ігоре Борисовичу, їдьмо, — попросив і Льоха, — я ж його знаю… Він вже до чогось докопався!
— Ну, гаразд, — поступився майор, — поїхали.
Вони зупинилися метрів через тридцять. У цьому місці було відразу дві покришки: одна з лівого боку дороги, а інша з правого. Обидві нові.
— Ось! — вигукнув Миха і додав поки що лише йому одному зрозуміле: — На обох дірки.
— Ти про що? — І майор, і Льоха дивились на Миху, як на інопланетянина.
— Покришки нові? — запитав Миха.
— Нові, — погодилися і майор, і Льоха.
— І перед цими покришками теж були нові, ге ж?
Обидва погодились і цього разу.
— Отже, й на тих були ось такі дірки! — І Миха нахилився, вказуючи пальцем на невелику дірочку на кришці. Дірка була сантиметр чи півтора в діаметрі.
— Ну… мабуть… — непевно погодився майор.
— А для чого ці дірки? — продовжував ставити несподівані запитання Миха.
— А що тут думати? Щоб зручно було люки відкривати! — втрутився в розмову Льоха. — Раз гачком! І підняли!..
— Добре, — погодився Миха, — їдемо далі…
Сіли в машину і проїхали ще метрів п’ятдесят. Майор вже не розпитував Миху, а сам уважно дивився на дорогу, вишукуючи покришки.
— Он! Он вона! — вигукнув Льоха.
Зупинилися біля покришки і вийшли з машини. Одразу було зрозуміло, що ця покришка — стара. Вона була брудною й сіруватою.
— Покришка стара? — вчергове запитав Миха.
— А тут дірки немає… — сказав майор. — Тобто, ти хочеш сказати, що крадуть тільки ті покришки, на яких є отвори?
— Схоже на те… Але в цій справі є ще одна загадка: ніхто не бачив злодіїв! Невидима технологія крадіжки!
— А дірки тут до чого? — не зрозуміли ні майор, ні Льоха.
— От і я мало голову не зламав, поки розгадував цю головоломку. У нашому дворі покришки можна було вкрасти і вночі. Всі сплять… Ніхто не бачить… Під’їхала машина, вийшов один, а швидше за все, двоє… і їм однаково, чи є на кришці дірка, чи нема. Вони можуть підчепити її за вухо… Ось бачите, у покришки два вуха. За одне з них підважують покришку тонким ломиком і піднімають. Я сам бачив, як це робиться. А потім вже руками, і в багажник… Але це у дворі. Ну… На Паризької Комуни теж можна… Але на центральній вулиці, де завжди хтось іде або їде, такий фокус занадто ризикований.
— Ну, так. Хто-небудь би їх точно побачив! — погодився майор.
— А далі! Далі що?! — не витримав Льоха.
— Далі? Сідайте в машину, поїдемо, подивимося інші люки й покришки.
Поїхали далі. Миха продовжував позначати люки на схемі вулиці в зошиті. Усього їх виявилося сорок вісім штук. На двадцяти двох були нові покришки.
— І що далі? — зацікавлено запитав майор.
— А ось що… дивіться сюди. З люків, які розташовані по центру вулиці, покришки практично не крадуть. Крадуть переважно ті, що розташовані по ходу машин. Оце з правого боку… — Миха показав ручкою на схемі. — А оце з лівого…
— І що?
— А те, що викрадачів ніхто не бачив! От уявіть собі: їде машина, і раптом зупинилася посеред дороги! Вона ж усім проїзд загородить. Її всі помітять! А так, їде собі машина, зупинилася на хвилинку біля узбіччя…
Нікому не заважає… Кому щось є до того, що зупинилася? Може, водієві треба по телефону поговорити… Постояла трохи, і далі поїхала… З машини ніхто не виходив… Двері не відкривались… Хто що запідозрить? Але після машини люк залишається без покришки!
Або зливостоки без решітки!
— Стривай… А дірки на покришках тут причому? Як вони власне покришки крадуть? — здивовано звів брови майор.
— Дірки? А притому! Гадаю, у них така технологія, яка не дозволяє красти покришки без дірок. Це можна вважати встановленим фактом. Так. Бо ось же вони, покришки без дірок! Всі на місці!
— Ну, далі, далі!.. — вривався терпець майорові.
— Далі… — невизначено відповів Миха, дивлячись кудись за спину майора. — Далі, якщо не помиляюсь, ми побачимо, як вони це роблять!