— Ватсоне, це геніально! — сплеснула в долоні Настя. — Рідна мама тебе не впізнає!
— Впізнає, впізнає! Вона мене й вирядила. Ходімо, походимо по вулицях. Тільки так… Я попереду, а ви трохи поодаль. Метрів за тридцять. Де безхатьки зараз можуть бути? Ось за такими столиками сидіти… А можуть на занедбаних підприємствах метал шукати… Гайда на цегельний завод. Пройдемось по Інтернаціональній, у дворах потиняємось…
І вони пішли блукати містом. На Інтернаціональній і в прилеглих дворах жодного безхатька не зустріли. Зате на цегельному заводі знайшли одразу трьох, що видирали з-під землі старий кабель. Два шматки кабелю, змотані в бухти, лежали біля напіврозваленої стіни. Миха повільно підійшов до бомжів.
— Усім хелоу! — привітався він. — А можна мені до вас? В кишені дуля без маку, а жерти хочеться…
Чолов’яги перезирнулися.
— Толку з нього… пацан зовсім, — сказав один.
— Пацан, — підтвердив другий, — але ж молодий, росте! Йому й жерти хочеться більше, ніж нам! Причалюй, малий!
І Миха приєднався до працюючих. Допізна вони витягали із землі старі дроти, скручували в бухти і складали коло стіни. Уже було пізно і, попри неперервну важку роботу, Миха неабияк змерз. Раптом у нього задзвонив телефон.
— У тебе що, є мобіла? — здивувався один з бомжів.
— Ну, є мобіла. А що?
— Гей, чуваки! Бідний-нещасний, а з мобілою! А нам бухла купити нема за що! Давай сюди мобілу, шмаркач! — І безхатько ступив крок назустріч Михові.
За роботою трійця встигла добре прикластися до пляшки, і це врятувало й Миху, і його телефон. Він різко смикнув кабель, кінець якого лежав біля його ніг. Кабель вдарив мужика по ногах, і той, і без того нетвердо тримаючись на ногах, похитнувся й упав горілиць.
— Мужики! Наших б’ють! — закричав інший безхатько, й теж метнувся до Михи.
Але Миха не стояв і не чекав, поки в нього заберуть телефон, а кинувся навтьоки. Чоловік був швидкий, він наздогнав Миху і вже готувався схопити його за куртку, та Миха надав ходу, стрибнув через сходинку і шмигонув у прочинені двері. Двері миттєво зачинились і влупили бомжа по лобі так, що він злетів зі сходинок і гепнувся на підлогу.
— Ноги в руки! — крикнув Льоха, і всі троє кинулись тікати із заводу.
— Спасибі! — на ходу, задихаючись, подякував Льохові Миха. — За те, що вчасно гримнув дверима! Ще трохи, і плакала моя мобіла! І кому це закортіло подзвонити о такій порі?
— Мені… — цокаючи зубами, сказала Настя. — Я вже задубла тут! От і вирішила тебе трохи поквапити…
— Тільки якось не подумала про наслідки, — всміхнувся Льоха. — А ти дізнався що- небудь?
— Якщо чесно — нічого. Металобрухт вони здають на шкіргалантерейці. Правда, кілька разів згадували про якийсь болт. Я спочатку подумав, що вони говорять про звичайний, залізний болт, а потім зрозумів — ні-і-і! Вони говорять про людину. Але хто він, цей Болт, я довідатись не встиг.
— Гм… Але це вже щось… Будемо шукати!
— Цілком можливо, що цей Болт ніякого відношення до металобрухту й не має, а може бути й навпаки…
Розділ 4
Минуло вже чотири дні з того вечора, коли у відкритий каналізаційний люк упала маленька дівчинка, а діри все чорніли на дорозі, що йде вздовж будинку, де живуть Миха Ватсон, Льоха Холмс і Настя Боанасьє. Неодноразові скарги мешканців до Горобинівського водоканалу успіху не мали.
— У нас немає грошей поставити покришки на люках навіть на дорозі! А там кожен день проїжджає тисячі машин! — відбивався від скаржників начальник. — Потерпіть трохи… Я вирішую це питання з міською владою.
Миха, щодень обходячи ці страшні діри, тільки головою хитав:
— Хіба люди так роблять?! Ні, тільки дикуни! Одне слово — мамонти!
Наступного вечора, розповівши мамі про неіснуючі репетиції шкільного спектаклю, Миха знову пішов «на лови». Льоху й Настю про свій похід не повідомив: надворі було досить холодно, і він не хотів, щоб друзі, особливо Настя, ловили дрижаки, поки він щось там десь там шукатиме. Поткнутися знову на цегельний завод Миха не ризикнув: боявся напоротись на вчорашніх знайомих. Трохи подумавши, він вирішив піти на колишню меблеву фабрику. Від їхнього будинку туди було хвилин двадцять ходу — коротким шляхом, через залізничний вокзал. Миха дійшов, а точніше, добіг до вокзалу, навіть нітрохи не змерзнувши, пройшов через підземний перехід під залізничними коліями, добіг до потрібного провулка й звернув праворуч. Ще здалеку він почув глухі удари. Миха вповільнив крок і озирнувся. Навколо нікого не було, якщо не зважати на самотнього перехожого, що метрів за триста неквапно крокував йому назустріч. Миха різко звернув до прохідної. Там зупинився, озирнувся, витягнув з кишені мобільний телефон і вимкнув його. Мить постояв, знизав плечима, підняв із землі поліетиленовий пакет, який вітром прибило до його ніг, загорнув у нього мобільний і сховав поміж розтрощеної цегли. «Так буде краще», — подумав Миха, рішуче крокуючи на прохідну.