Капітан витягнув з першої-ліпшої розшукової справи дві фотографії, поклав їх у теку й поїхав до Михи. Той виявився вдома.
— Здрастуй, Михайле!
— Здрастуйте, Ігоре Борисовичу!
— Слухай, я знаю, ти хлопець спостережливий. Може, бачив ось цих людей біля школи? — І капітан простягнув хлопцеві фотографію. Той взяв її правицею, а відбитки капітану потрібні були з лівиці. Він це передбачив і простягнув Михові другу фотографію, яку той взяв лівою рукою, що й потрібно було капітанові. Миха уважно подивився на фото й похитав головою.
— Ні, Ігоре Борисовичу, не бачив ані того, ні іншого..
— Добре, Михайле, дякую.
Акуратно поклавши обидві фотографії в теку, капітан поїхав назад у відділок. За годину йому зателефонував експерт і доповів, що відбитки пальців лівої руки на одній з переданих йому фотографій повністю збігаються з відбитками на пластиковій пляшці з залишками ртуті. Капітан важко зітхнув. На душі було мерзотно, Миха йому все ж подобався. Але службовий обов’язок вищий за особисті симпатії. Не чекаючи, поки йому принесуть письмовий висновок експерта, він знову поїхав до Михи.
— Це знову ви? — здивувався Миха, відчинивши двері на наполегливий дзвінок.
— Так, це знову я. Ти вдома сам?
— Так, батьки на роботі, приїдуть з Києва ввечері.
— Михайле, те, що я роблю зараз — не зовсім законно. Скажемо прямо, узагалі незаконно: я не маю права розмовляти з тобою поза присутністю батьків. Але я пішов на це тому, що ти не зовсім звичайний хлопець. Ти допоміг нам у розкритті кількох серйозних справ…
— Я був не сам…
— Я знаю, ти не перебивай мене, я й так опинився в складному становищі. Вчора з твого телефону подзвонили й повідомили про те, що школу заміновано. Уроки було зірвано, держава зазнала збитків. Позаяк дзвінок зроблено з твого телефону, то й звинувачення висувається проти тебе. Я дав кілька днів, щоб ти спробував довести свою невинність. Як виявилося, ти вирішив це зробити у вельми оригінальний спосіб: розлив у школі ртуть, першим її виявив, таким чином запобіг отруєнню школярів та вчителів і заробив, так би мовити, позитивні бали.
— Я не…
— Не перебивай, я говорю! На пляшці виявили пальчики. Дві години тому я показував тобі фотографії злочинців, але насправді неофіційно тебе дактилоскопіював. Так от, твої відбитки повністю збіглися з тими, які знайшли на пляшці.
Щелепа в Михи відвисла від подиву:
— На ній мої відбитки пальців? Здуріти можна… Не може бути!
— Експертиза не помиляється, а двох однакових відбитків у світі не існує. Я знав, що ти будеш усе заперечувати, тому й приїхав до тебе. Я обіцяв, що сьогодні відправлю повістку. І я її привіз. Я не можу дати тобі ті кілька днів: а раптом ти втнеш іще якийсь фокус? Сьогодні ти розлив у школі ртуть, а завтра заразиш усіх навколишніх курей цим… пташиним грипом. Або замінуєш міст через річку. Ось повістка.
І капітан поклав перед Михою повістку. Той з жахом дивився на невеликий прямокутник офіційного документа.
— Розпишися ось тут, — капітан тицьнув ручкою в потрібну графу. — Я чекаю тебе з батьками завтра, о десятій ранку. Бувай здоровий.
І пішов. Грюкнули двері, клацнув замок.
«Напевно, в камері теж так само клацає», — раптом подумав Миха. Йому захотілося плакати. Жодного виходу, жодної шпаринки, жодної надії! Він ліг на диван і втупився у стелю, знову й знову подумки перебираючи все, що йому було відомо про цю справу, його власну справу, але не міг знайти щонайменшої зачіпки. На перерві в класі ніхто нічого не бачив. Дівчата дивилися журнал мод, двоє стояли біля дошки спиною до класу, решта нависли над книжками, Валет куняв. Усе! Ртуть… Взагалі ніхто нічого не бачив… Стоп!
Миха схопився з дивана: ртуть, щоб вона скисла! Він кинувся до телефону:
— Льохо, виходь до столика! Є термінова розмова. Бонасьє вдома? Її теж поклич. Треба якомога більше народу. Обдзвони наших, кого можна.
За півгодини біля козлячого столика зібралося осіб із десять. Прийшла Яна, Рудик, ну й Льоха, звісно, з сестрою, навіть Артемон стояв трохи осторонь, уважно прислухаючись до того, що говорив Миха: