— Ось що, — сказав Миха, — мені щойно сказали, що на пляшці з ртуттю знайшли відбитки пальців.
Всі завмерли: це було серйозно! Якщо за неправдивий виклик саперів можна було відбутися штрафом, то за ртуть…
— Мої відбитки, — додав Миха.
Тут усі загомоніли.
— Не може бути!
— Маячня…
— Як це так?
— Дурня…
— Боже мій…
Миха підвів руку, закликаючи до тиші.
— Факт залишається фактом: відбитки мої, і з цим марно сперечатися. Чесно кажучи, я спочатку розгубився, а потім подумав: ртуті в школі вилили чимало, це ж бо не градусник розбити! І в мене з’явилася думка!
Всі затихли: що міг у такій безвихідній ситуації придумати Миха Ватсон? А Миха впевнено вів далі:
— Ртуть! Дволітрова пляшка з ртуттю! Отже, ртуті було багато, а її треба десь узяти! Адже не з неба вона впала! Якщо дізнатися, хто останнім часом цікавився ртуттю, можна вийти й на того, хто вилив її у школі!
Усі загули. Що не кажіть, Миха — голова! Як це вони раніше не зметикували! Адже це так просто: знайти, хто цікавився ртуттю! А Миха знов звернувся до товариства:
— Тому я й попросив, що б ви всі прийшли. Я не розливав ртуть, і я дуже хочу знайти того, хто так ницо мене підставляє. Спочатку вкрав мій зошит з математики — і я отримав двійку, потім зателефонував з мого телефону в міліцію, що школу заміновано, і нарешті… Нарешті… Стоп! — перервав сам себе Миха. — Учора після школи маман попросила винести сміття. Біля відра стояла порожня дволітрова пляшка, я теж її виніс! Мої відбитки виявили на пластиковій пляшці! Тобто винесену мною пляшку забрали вчора зі сміттєвого бака й налили в неї ртуть, ось що я вам скажу! Допоможіть мені знайти того, хто продав ртуть або шукав ртуть останнім часом. Розпитайте сусідів, нехай ті запитають своїх сусідів, родичів, знайомих. Обдзвоніть усіх, кого можна, — раптом пощастить. Іншого шансу у мене просто немає. Якщо я не знайду цю падлюку, то я навіть не уявляю, що буде завтра.
Яна в розпачі заплющила очі, Бонасьє скрушно похитала головою, Льоха чухав потилицю. Навіть Артемон, що стояв трохи далі, суворо підібгав губи, уявивши, що може бути завтра, якщо не знайдуть того, хто розлив у школі ртуть. А Миха додав:
— Сьогодні капітан Слісаренко привіз мені повістку на допит. Завтра з батьком піду в міліцію. Чесно кажучи, я не знаю, як мені ввечері сказати йому про це.
Розділ 6
Десятеро — це сила, а десять друзів, які затялися будь-що допомогти другові, — потужна сила. За дві години Горобинівку було поставлено на вуха: всі шукали ртуть. Михові друзі зателефонували своїм друзям і родичам, ті — своїм, друзі друзів — своїм друзям. Дзвінки ланцюговою реакцією миттєво пронизали містечко, немов рентгенівські промені пронизують людську плоть. Результат був невтішний: ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знав.
Яна поклала телефонну слухавку, яка, здавалося, за останню годину від безперервних розмов розжарилась до червоного. Вона не бажала здаватися.
— Але ж не всі мають телефони, — подумала вона й заходилася перебирати в пам’яті, в кого з її знайомих телефону немає. Таких було троє. Це були літні жінки, пенсіонерки. Яна рішуче вирушила до них додому. Дві спроби були безрезультатні, проте третя! Тітка Люба, молочарка, яка кілька років носила Яниній родині молоко, якраз і була тією третьою жіночкою.
— Здрастуйте, тітонько Любо.
— Здрастуй, дочко!
— Тітонько Любо, в нашій школі дещо сталося, і ми розшукуємо людей, які шукали, продавали або купували ртуть.
— Ртуть? — здивувалася тітка Люба.
— Еге ж… Може, ви чули щось? Випадково… Це дуже важливо! Може марно постраждати хороша людина!
Певно, щось відбилося в дівчачих очах, тому що тітка Люба зітхнула й усміхнулася:
— Чи просто хороша?
— Ні, не просто хороша! — з викликом відповіла Яна.
— Ну-ну… — і раптом приголомшила Яну. — В мене була ртуть.
— Що?!! — здивувалася Яна. — У вас була ртуть?!!
— Я інколи в одну кімнату беру квартирантів. За саму пенсію з молоком живеться не дуже, от і доводиться чужих людей в хату впускати. Півроку тому виїхали від мене чергові пожильці, я після них прибирала та й знайшла літрову банку. Підняла, а вона важелезна, немов гиря! Кришку відкрила — що за диво таке! Рідке срібло! А згодом зрозуміла — ртуть! Е-е, думаю, диво-то диво, але ж гидота. Втім, викидати не стала. Добряче замотала газетами, потім целофаном, а вже тоді поклала в сараї. Хай лежить, їсти ж не просить? А місяці два тому їду в електричці, а поруч сіли два хлопці, на студентів схожі, й балакають собі. То я й почула, що їм ртуть для якихось дослідів потрібна. Як дізнались, що в мене є, то так зраділи! Того ж дня й купили в мене банку.