— А якщо й нас потім заметуть разом з Михою? За тероризм?
— Усю школу не заметуть! У тому-то й весь фокус.
— Усю школу? Ти хочеш підняти всю школу?
— Ну так! Школа не працюватиме три дні. Якщо ми захопимо школу, то нікому ніякої шкоди не вдіємо, все одно вона не працює! Директор оголосив вихідні, а ми просто прийшли до школи. Випадково. Усі разом, ну, або скільки збереться, але геть випадково. Гуляли неподалік і зустрілися. Зайшли до школи подивитися, як тут справи. Нехай доведуть, що це не так.
— Ти ба, вечір припиняє бути млосним… — Льоха пошкрябав потилицю. — Взагалі-то прикольно… А де Миха?
— Його на 10:00 в міліцію викликали. Цей самий Слісаренко… Він, напевно, вже пішов…
— Сідаємо на телефон. Операцію призначаю на одинадцяту!
Протягом півгодини то в одній, то в іншій квартирі чи приватному будинку, де жили учні школи номер два, дзвонив телефон. Янка одразу вигадала гасло акції: «Невинуваті — невинні!».
— А що, — авторитетно мовив Льоха, — незрозуміло, зате красиво!
Яна мухою злітала додому й принесла десять аркушів ватману й набір фломастерів.
— Гайда до школи, там намалюємо, а то народ збереться, а нас немає… Негарно вийде.
Тітка Тетяна від здивування тільки сплескувала руками:
— Це чого ви оце? Школа ж не працює! Це чого ви оце? Вихідний директор оголосив… Сюди не можна… (
Наперед вийшов Льоха:
— Тітко Тетяно, ви за справедливість?
— Тобто як?
— Якщо невинного покарають, це справедливо?
— Недобре, звичайно…
— Ось і ми так вважаємо! Приєднуйтесь до нас! Миха Мукоїд невинуватий! Невинуваті — невинні! Невинуваті — невинні! — почав скандувати Льоха.
Тут-таки його гасло підхопили Настя, Янка, Рудик — і за мить над отетерілою від подиву Горобинівкою злинуло в небо грізне гасло: «Невинуваті — невинні!». Навіть тітка Тетяна, захоплена спільним поривом, шепотіла два слова: «Невинуваті — невинні…». Тим часом Льоха, Бонасьє і Яна, завели весь натовп школярів на другий поверх, де ртуті не було. Повідчиняли навстіж усі вікна. Група художників заходилася малювати плакати. Знайшовся ще папір, фломастери й маркери. За чверть години здивовані перехожі могли прочитати на школі плакати, поспіхом написані кострубатими, кульгавими літерами:
«Невинуваті — невинні!!!» — цей плакат повісили вище від усіх, немов заголовок до всього, що відбувається, а нижче висіли:
«Капітане, роззуйте очі!»
«Не віддамо Миху ментурі!»
«Свободу Мукоїду!»
«Ганьба бюрократам!»
«ВВ, ти з ким?»
«Ганьба!»
«Усіх порвемо!»
«Геть!»
А наприкінці заклик — не зрозуміло, яким чином він стосувався справи — «Відчепись від мене та від сина мого!».
Хтось із перехожих зателефонував директору. Стурбований Владислав Васильович, не влучаючи тремтячими ногами в штанини, так-сяк одягнувся й за десять хвилин був біля школи. Те, що він побачив, вразило його настільки, що йому на деякий час відібрало мову. Педагог з тридцятирічним стажем вперше в своєму житті побачив подібне. Льоха, помітивши директора, перший заволав не своїм голосом: «Невинуваті — невинні!». І вкотре за останні півгодини над школою гучною громовицею загуркотіли ці два слова.
— Здуріти можна… — розгублено сказав директор. Остаточно його добила чергова по школі тітка Тетяна, яка вийшла на ґанок і, немов диригент оркестру, заходилася диригувати учнями, що скандували гасло несподіваного школярського руху.
— От шибеники… От шибайголови… — шепотів ВВ.
Зовні не показуючи свого хвилювання (так само як і того, що в глибині душі він навіть підтримував учнів), директор твердим кроком підійшов до ґанку. Тітка Тетяна, немов справдешній диригент, зробила округлий жест руками, що в усіх диригентів світу означає одне: припини грати і стули рота. Школярі замовкли. Директор прокашлявся:
— Як це все мушу розуміти? — голосно, щоб усі чули, запитав він. — 3 ким я можу вести перемовини?
— Зі мною! — дзвінко крикнув з вікна Льоха Ремесло.
— Ага… Ну так… Звичайно… Цього слід було очікувати, — забурмотів ВВ, — якщо не він, то хто ж? — І гукнув голосно: — Спускайся, будемо розмовляти!
Кілька голів, у тому числі й Льохова, зникли з вікна. Поки переговорники спускались у двір, директор подивився на чергову:
— Тітко Тетяно, а ви ж тут із яких мотивів?
— За велінням серця, — чергова поклала руку на груди. — Невинний не мусить страждати! Невинуваті — невинні! Чи ви проти, Владиславе Васильовичу?
— Ні, я тільки за.
— Тоді чому ви дивуєтесь? За моєї молодості такого не було. Тоді кричали тільки «Хай живе…», але щоб ото про невинність? Такого не було, тоді навпаки: всі були в чомусь винні.