— Невинуваті — невинні! Невинуваті — невинні!
А потім — і тут Миха не повірив власним вухам — цей самий хор закричав:
— Свободу Михові Мукоїду!
Ошелешений почутим, Миха не помітив бордюр, зачепився й упав. Підвівшись, змахнув долонею бруд зі щоки. Миха не помітив, що на ній з’явилася кров.
Розділ 8
У шкільний двір влетіла міліцейська машина. З неї виліз той самий капітан Слісаренко, якого зараз ненавиділа вся школа. Побачивши, хто приїхав, учні вибухнули:
— Ганьба капітану!
— Геть капітана! Геть капітана!
— Руки геть від Михи Мукоїда!
Учні все прибували й прибували. Вони забігали у відчинені двері по одному, по двоє, а один раз ускочило аж п’ятеро зразу. Всі хотіли взяти участь у незвичайній акції: цікаво ж було покричати щось із вікон, та й узагалі — відчути себе шматочком чогось одностайного, потужного, вільного й непереможного, до того ж справедливого. Крім того, Миху добре знала й любила вся школа.
Капітан підійшов до директора:
— Це неподобство треба припинити.
— Спробуйте, — глузливо запропонував директор. — Може, «Альфу» викличете?
— От чорт… — пробурмотів капітан.
— З ними можна тільки говорити! Переконайте їх у своїй правоті, переконайте, що Миха Мукоїд винен. Переконайте, що ви все зробили, щоб знайти злочинця. Будь ласка… Он їхня делегація на ґаночку стоїть, — директор вказав на четвірку, з якою розмовляв до приїзду капітана.
Нічого робити — капітан рушив до ґанку. Він одразу впізнав Льоху Ремесла й Настю, його сестру, а от ще двох підлітків він раніше не бачив.
— Хлопці-дівчата, в чому річ? Чого ви хочете?
Льоха підвів голову й випнув підборіддя, Янине обличчя набуло суворого виразу: вони домоглися свого! їхній головний ворог приїхав до них на перемовини, вони змусили з собою рахуватися!
— Ми вимагаємо, щоб ви відпустили Миху Мукоїда! Він невинуватий!
— Але ж його ніхто і не заарештовував!
— Ага, не заарештовував! — негайно втрутилася Бонасьє. — А де ж він тоді?
Яна взагалі нічого не казала, тільки так пропікала капітана очима, наче хотіла спопелити його на місці, а Рудик уособлював собою мовчазну підтримувальну силу.
— Та звідки ж я знаю, де він зараз?! Пішов з батьком, а куди, мені не відомо!
— Он де він! — раптом дзвінко вигукнула Яна, вказуючи пальцем за капітанову спину.
Школа радісно зітхнула, капітан теж: ось усе й розв’язалося. Чорт забирай цих школярів і Льоху Ремесла разом з ними! Капітан був упевнений, що вся ця витівка із захопленням школи — його рук справа. Яна зістрибнула з ґанку й побігла назустріч Михові, проте, не зробивши й п’яти кроків, зупинилась, як укопана:
— Кров! — закричала вона. — Дивіться, у нього все обличчя заюшене!
— А-а-а-а-а! — заволала вся школа. — Кати! Геть! Ганьба! Михо, ми з тобою!
Від несподіванки капітанові підкосилися ноги, і він мало не сів на землю.
— Дідько! Яка ще кров? Звідки?
А Яна, на очах у всієї школи, підбігла до Михи й кинулася йому на шию:
— Живий! Вони тебе катували, так?
— Хто? — не зрозумів Миха. — Хто катував? Що тут відбувається?
ВВ, побачивши, що в Михи половина обличчя в крові, посуворішав і повернувся до капітана:
— Як це розуміти, Ігоре Борисовичу, що за гестапівські методи роботи?
— Ви всі тут з глузду поз’їжджали, чи що?!! — знервовано заволав капітан. — Звідки в тебе кров?!!
У цю мить зі шкільних дверей почувся гул натовпу, що невідворотно наближався. Капітанові здалося, що це, загрозливо стрясаючи крем’яними сокирами, насувається первісне плем’я пітекантропів у звірячих шкурах.
«Ой-ой-ой, — подумав він, — зараз заб’ють, як мамонта!».
Юрба вихлюпнулася на вулицю.
— Вбили! — кричали найзавзятіші. — Міліція вбила Миху Мукоїда! А-а-а-а!
Миха розгублено дивився на юрбище, що струменіло з відчинених дверей. Він намагався щось сказати, але не міг, хіба що кілька разів спромігся проковтнути слину.
— Повний апофігей… — пробурмотів директор, котрий єдиний з усіх зберіг здатність бодай трохи думати. Він рішуче став на шляху натовпу, чудово усвідомлюючи, що цей потужний потік може змити і капітана, і Миху разом з Яною, а якщо не пощастить, то і міліцейську «Шкоду». — Всім стояти! Негайно всім стояти на місці, блін!!!
Це спрацювало: директор є директор, його треба слухатися. Натовп сповільнив свій біг, і до директорських ніг прилинув слабкою хвилею, що втратила свою руйнівну силу. Зупинивши грізний потік, директор повернувся до Михи: