— От цікаво, — подумав він, — який журнал дівчиська дивилися в той день?
Він звернув убік і підійшов до ятки. Продавчиня, гладка жінка у великих, мало не на півобличчя, рогових окулярах, запитально на нього подивилася
— Доброго ранку, — привітався Миха.
Продавчиня кивнула.
— Вибачте, будь ласка, у вас є журнал мод?
Продавчиня усміхнулася.
— Який саме? Он їх скільки, — вона показала на ту частину викладки, де лежало штук із десять жіночих журналів.
«Дурень! — подумав про себе Миха. — їх же справді тепер повно! Хто з дівчат тут поруч живе? Начебто, Кирилова. Вона теж зараз повинна йти до школи».
Немов на замовлення з найближчого двору вийшла Надійка.
— Надійко! — гукнув він однокласницю.
— Михасю? Привіт!
— Надю, а який саме журнал ви розглядали в той день, коли школу замінували?
— Не зрозуміла. Коли розглядали?
— Пам’ятаєш, коли хотіли підірвати школу, я ще питав, чи ти не бачила, хто тоді біля моєї парти терся? А ти сказала, що ви гуртом дивилися журнал мод?
— А-а, тоді… Звісно, пам’ятаю. Журнал називався «Грація», останній номер, із такою, знаєш, обкладинкою — червоно-жовтою, під кольори осіннього сезону, з листям таким… З цим журналом прикольно вийшло: відійшла на хвильку, приходжу, дивлюся — на парті журнал лежить…
— Що, чесно? — нашорошив вуха Миха.
— Ну, так.
— Тобто, це був не твій журнал?
— Це був нічий журнал. Я ж тобі кажу: повернулася до парти, а він на ній лежить.
— Так, — пробурмотів Миха й почухав за вухом, — який же я був телепень! Подивися, тут є такий? — Миха підвів Надійку до ятки. Дівчинка уважно оглянула викладку.
— Та ось же він! — вона тицьнула пальцем у журнал з яскравою обкладинкою: усміхнена жінка в червоному шалику на тлі золотавого листя.
— Скажіть, будь ласка, — знову звернувся Миха до продавчині, — три-чотири дні тому такий журнал у вас хтось купував?
Продавчиня зняла окуляри з носа й заперечливо похитала головою:
— Це дорогий журнал. Я його беру по одному примірнику. Якщо він ще на викладці, отже, я його ще не продала.
— Зрозуміло…
— Добре, Михо, я піду собі, бо ще спізнюся… — Надійна кинула на нього винуватий погляд і квапливо попрямувала в бік школи.
Миха вже хотів іти слідом за нею, але раптом згадав, що з іншого краю базару є ще одна газетна ятка. Йому пощастило: та ятка теж була відчинена. У ній сиділа молода дівчина, усміхнена, кирпата, з засіяним ластовинням обличчям.
Миха окинув уважним поглядом розкладку, і його серце забилося: жовто-червоного журналу не було!
— Вибачте, будь ласка, — нетерпляче почав він, — у вас є журнал «Грація»? Останній номер, із обкладинкою з листям. Там ще жінка така намальована..
Продавчиня всміхнулася, і всі веснянки на її обличчі затанцювали.
— Уже продала, — і тут-таки додала: — Ти ба, в світі все перевернулося догори дриґом! Тепер жіночі журнали мод купують виключно хлопчики! Навіть не чоловіки, а саме хлопчики… І куди світ котиться!..
— Значить, цей журнал у вас купив хлопець? Пригадайте, будь ласка, який він був? Це дуже важливо, питання життя, можна сказати, і смерті.
— Та невже?! — розсміялася продавчиня, звела очі вгору, пригадуючи незвичайного покупця, і вельми докладно описала його зовнішність, розповівши навіть, у що він був убраний.
— Не може бути… — пробурмотів Миха. — Але чому?!!
— Що не може бути? — не зрозуміла дівчина.
— Та так, довго розповідати… З мене квіти! — усміхнувся Миха.
— Отакої! Це за що? — розгубилася продавчиня.
— Ви навіть не уявляєте, яку заплутану проблему ви допомогли мені розв’язати. Щиро дякую!
Миха щодуху рвонув додому, залишивши дівчину губитись у здогадах, що це раптом найшло на горобинівських хлопців. Пробувши в своїй кімнаті всього кілька хвилин, він побіг до школи. В клас Миха залетів разом із дзвінком — розпатланий і спітнілий. Цілий перший урок хімічка робила Михові зауваження за те, що той постійно щось шепотів сусідові. Льоха слухав і отетеріло кивав. Наприкінці він спромігся на єдине запитання:
— Але чому?
— Скоро дізнаємося, — прошепотів Миха.
— Мукоїде! — гаркнула хімічка, якій остаточно урвався терпець. — Ти будеш слухати чи виставити тебе з класу?
Миха замовк: все, що було потрібно, він уже Льохові розповів. Тепер залишалася тільки одна річ. Він дістав з заплічника і поклав перед Льохою те, по що спеціально повертався додому. Той мовчки кивнув. У цей час пролунав дзвінок з уроку. Миха підійшов до вікна. У шкільний двір в’їхала міліцейська «Шкода».