— Міліція приїхала, — тихо сказав він.
— Де?!! — Весь клас кинувся до вікон.
Зі «Шкоди» вийшов капітан Слісаренко.
— По мою душу… — пробурмотів Миха.
І справді, ще не встиг продзеленчати дзвінок на урок, як до класу увійшли директор і капітан. Тут же здійнявся галас. Директор підвів руку, вимагаючи тиші. Не відразу, але врешті-решт усі замовкли.
— Хлопці, ми всі знаємо Михайла Мукоїда як доброго друга. Але сталося те, що сталося, і за це треба відповідати. Ігоре Борисовичу, прошу.
Капітан підійшов до столу.
— Що тут казати? Дзвінок про те, що школу заміновано, було зроблено з телефону Мукоїда. На пляшці з-під ртуті виявлено відбитки його пальців. Михо, — капітан безпосередньо звернувся до Ватсона, — я дав тобі три дні для того, щоб ти спробував розгадати цю загадку. Більше того, я додав ще один день. Ти розгадав її?
Михова відповідь прозвучала мов грім серед ясного неба. Якби зараз у відчинене вікно до класу влетів НЛО, з нього вийшли зелені істоти й запитали, де пункт прийому макулатури, то, певно, клас був би вражений менше.
— Так, я її розгадав.
Капітан від здивування роззявив рота, директор насилу встиг зловити окуляри, що з’їхали з носа, хтось від несподіванки голосно гикнув.
— Так, я розгадав її, — повторив Миха, встав з-за парти і вийшов до столу. — Від початку я зробив помилку: згадав усіх, з ким у мене були сутички або конфлікти й вирішив, що саме хтось із тих людей мене так сильно підставив. Артемону… Тобто, Кості Печериці, я не дав списати контрольну роботу, з Рудиком, тобто Сашком Руденком, у мене були… як вам сказати…
— Особисті непорозуміння, — усміхаючись, підказав Рудик.
— Ага, особисті складнощі, — погодився Миха. — 3 Миколкою Рудиком я місяць тому побився. Ну, й на Філімонова я теж думав. Він у нас із химерами! Йому ідея світового пофігізму заважає бути нормальною людиною.
— Це була теоретична помилка, — раптом сказав Філімон. — Від цієї теорії я відрікаюся, про що заявляю офіційно. Світового пофігізму не може бути в принципі. Я був не правий і визнаю це при всіх.
— Філімонов знову вилюднює, — пожартувала Ольга Молибога.
— Він повернувся в лоно світової цивілізації, — додав Динозавр.
Миха здійняв руку й попросив тиші.
— Але всі мої підозри виявилися марні. За ці кілька днів ми дізналися тільки от що: по-перше, у Філімонового брата вкрали ртуть, яку він купив для дослідів.
Тут уже сіпнувся капітан:
- То ось у кого…
— Пане капітане… — капітан замовк, і Миха повів далі. — По-друге, викрадач був досить тілистий: у стіні сараю, де Філімонов-старший проводив свої досліди, виламано дві дошки, а для худорлявого вистачило б і однієї. Але сьогодні…
Директор з капітаном здивовано перезирнулися: що можна було вже дізнатися сьогодні, коли зараз лише пів на десяту?
— Сьогодні я дізнався, про який спорт розмовляли, коли зловмисник дзвонив до міліції.
— Який ще спорт? — загомоніли всі, навіть директор здивовано звів брови.
— У міліції є запис телефонного дзвінка, ну, того самого, про бомбу в школі. На ній чути сторонні шуми. Коли спробували проаналізувати ці шуми на комп’ютері, то виявилося, що то людські розмови, і йшлося, начебто, про спортивні змагання. Бадмінтон, так казав ваш сержант?
— Усе правильно, — підтвердив капітан.
— Нічого тут не правильно! — раптом виголосив Миха. — Не було там жодного бадмінтону, так само як і тенісу, пінг-понгу чи баскетболу! І це найголовніше!
Усі завмерли в мовчазному очікуванні, тільки хтось глибоко й голосно зітхнув.
— Надійко, що тобі найбільше сподобалося в тому самому журналі мод?
— Це в «Грації»?
— Так. У журналі з листям на обкладинці, який ви розглядали в той день, коли школу замінували.
— А, ну так! Сукня там була, стильна, такий силует цікавенний, спідниця з воланами… Виглядає просто чудово!
— Ось! Ігоре Борисовичу, ваш сержант, який намагався розібратися в цих сторонніх шумах, одружений?
— Ні, здається… — геть розгубився капітан.
— Зрозуміло. Тому він і переплутав волани — себто оздоби на сукні такі — з воланчиками для бадмінтону. Насправді, там записано розмову про фасони суконь. Волани в шевській справі — така широка декоративна стрічка, нашита хвилями. І розмову цю вели дівчата, розглядаючи не відомо ким підкинутий Надійці Кириловій журнал мод. Отже, той, хто дзвонив, був поруч із дівчатами.
Упродовж усієї цієї справи з самого початку я поводився як сліпий і глухий. Весь час події і факти вказували мені тільки на одну людину, а я був немов загіпнотизований і ніяк не міг цього зрозуміти. По-перше, він мусив мати можливість поцупити у мене зошит з математики. Навіщо йому це було потрібно, ми ще в нього запитаємо. По- друге, він огрядний. Але в класі тлустих хлопців кілька. По-третє, він мусив мати можливість не тільки взяти телефон, не тільки непомітно зателефонувати з нього, але й непомітно покласти на місце. Зрозуміло, що зробити це не просто, але наш герой… вірніше, щур… Інакше я назвати його не можу. Він хитрий і розумний! Адже щури розумні, правда? Він підкинув на парту Надійці Кириловій новий журнал мод, а що може відволікти дівчат краще? Трюк вдався! Дівчата забули про цілий світ, навіть про контрольну з математики, і до того ж створили необхідне прикриття, скупчившись юрбою біля сусідньої парти. І тоді нашому героєві залишилося тільки простягнути руку й узяти в мене з заплічника телефон. І зовсім він не спав, а нахилив голову і з-під парти дзвонив у міліцію. Потім легкий рух рукою — і телефон знову в мене в заплічнику. Валете, я правильно кажу? Так усе було?