На собаках Миха знався відтоді, як подружився з Яною. У Яни була собака породи бернський зененхунд. І колись у тієї Яниної зененхундиці Бечки вкрали цуценят, а вони з Льохою допомогли їх відшукати. Так вони й познайомились. А пізніше й сама Яна, і навіть її Бечка не раз допомагали друзям у розслідуваннях.
Тим часом сапери і їхня собака забігли до школи.
Розділ 2
Другу годину поспіль, поки сапери обстежували школу, учні та вчителі товклися на вулиці. І хай не було аж надто холодно, та все ж таки надворі жовтень, а жовтень — це вам не червень, і навіть не травень. У жовтні вже прохолодно, і вітерець часом так провіває — хай Бог милує, а вибігали ж на двір похапцем, про одяг ніхто навіть не подумав. Але всі терпляче чекали, розуміючи — кокер-спаніеля не поквапиш. Собака — не людина, вона свою справу виконує ретельно й сумлінно за будь-яких обставин. Нарешті, коли навіть директорові це вимушене неробство набридло, а учні промерзли до кісток, сапери вийшли зі школи. Старший, у спеціальному шоломі й грубезному цупкому костюмі, підійшов до міліцейської машини. З неї назустріч саперу виліз капітан міліції. Миха впізнав його відразу: це був Ігор Борисович Слісаренко. Миха стикався з ним не раз, у різних справах. Особливого захвату з того, що відбувається, на капітановому обличчі видно не було. Ще б пак! У відділку лежить ціла гора термінових і вкрай важливих справ, а він застряг тут більш як на дві години! Капітан був певен: дзвінок — це жарт якогось телепня-двієчника, що зателефонував до міліції, щоб зірвати урок. Це капітанові геть не подобалося, і він заприсягся собі показово покарати нахабного жартівника.
— Пане капітане, — сапер приставив долоню до скроні, — вибухових речовин не виявлено.
— Точно? Ти певен? Це школа, відповідальність усвідомлюєш?
— Усвідомлюю. Бося будь-яку вибухівку за кілометр чує.
— Бося — це воно? — Капітан кивнув у бік кокер-спаніеля.
— Бося — це спец, яких мало. Даремно ви про нього так зневажливо.
Бося жваво заметляв куцим хвостом.
— Так-так, — сказав Слісаренко, — дякую. Ви свою роботу зробили, а ми тепер візьмемося до своєї. Хтось добряче відповість за це все… Ти ба, який жартун!
Сапери, забравши кокера, сіли в свою жовту машину. Гаркнув стартер, кашлянув двигун — і лише хмаринка сизого диму залишилась на шкільному подвір’ї, за мить розвіявшись. Капітан, заклавши руки за спину, пройшов сюди-туди перед школярами, не відриваючи від землі замисленого погляду. Директор запитально дивився на нього.
— Пане капітане, можна заводити дітей у класи?
— Га? — отямився Слісаренко. — Так, заводьте..
Директор заплескав у долоні, привертаючи загальну увагу:
— Прошу всіх повернутися до класів! Продовжуємо заняття!
Шоу закінчилося, доводилося повертатися в класи — й особливого ентузіазму в учнів це не викликало, хоча всі добряче задубли. Все ж таки, кепський відпочинок кращий за найпрекрасніше навчання. Але що вдієш? Учні поволі розходилися по своїх класах. — Я таких приколів ще не бачив, — говорив ідучи Миха.
— Аналогічно. Це ж треба! Зірвати заняття всій школі! Повний капець… Ох, і влетить комусь від ВВ!
— Якщо знайдуть… — з сумнівом похитав головою Миха. — Звичайно в таких випадках телефонують з таксофону. Спробуй злови вітра в полі!
До класу зайшла історичка Оксана Петрівна. Вся школа позаочі називала її Конячиною. Вона була висока, огрядна, ходила — немов цвяхи туфлями забивала. Коли Конячина крокувала другим поверхом, то на першому, на столах в учительській, підстрибували кухлики з кавою. Свій предмет вона знала досконало, до найменших подробиць, і того ж вимагала від школярів. Дисципліна на її уроках була зразкова, і навіть Філімон не ризикував заявляти їй, що він пофігіст: Конячина могла й стусана дати. Начебто жартома-доброзичливо, але вельми дошкульно.
— Отже, — сказала Конячина, промарширувавши від дверей до столу, — наблазнювалися? Дізнаюся, хто це зробив, — вона здійняла вгору товстий, як сосиска, вказівний палець, — змушу жартівника всі дати з підручника вивчити. Напам’ять.
Усі з полегшенням зітхнули: це ще не так страшно, могло бути й набагато гірше.
А Конячина вела далі:
— І скласти залік за цією книжкою! — Вчителька гепнула об стіл товстелезним фоліантом.
Всі злякано принишкли — знали, що скласти залік з «Історії України» Конячині вартує вступного іспиту до університету імені Шевченка. Такі покарання в історії школи вже були, і ті, хто їх зазнавав, тремтіли при самій лише згадці про них. У книжці було безліч дат, імен, по батькові та прізвищ, які Конячина пам’ятала назубок.